Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

Де зневага, біда і бруд, І вона — не питайте, хто… Я для неї завжди — ніхто.

Тоді ці рядки робили з ним те, чого не могли зробити холодний світанок та вологий вітер із запахом моря. Вони вгамовували біль, розпач, наче збираючи їх на себе та заспокоюючи душу. Першої миті навіть склалося враження, що це несподівана панацея від його хвороби.

І зараз у цьому напівтемному закутку Віктор продовжував співати, впритул дивлячись у серйозні очі чоловіка, якого аж ніяк не сподівався колись зустріти, й водночас знову занурюючись в атмосферу тієї давньої подорожі:

Не відмити дощем асфальт Від жорстоких життєвих фарб. Дві знайомі — це піт і кров, Ну а третя — моя любов… Я за неї життя віддам, Всю Європу і Амстердам, Де довіку б не знав біди, І назад повернусь туди — Де помер мій останній друг, Де зневага, біда і бруд. І вона — не питайте, хто… Я для неї завжди — ніхто.

Лема мовчав, підперши голову рукою, і очі його горіли. Наснагою, захопленням — усім, чим завгодно. А з Віктором наче щось сталося. Ніби ця гітара заподіяла йому щось лихе…

Співати довелося зо півгодини, а наприкінці — ще раз про річку. Тепер уже дуетом. Лема відібрав гітару, і пісня набула нового звучання. У нього, звісно, не було ніякої коханої, від якої відділяла прірва, у цього шаленого улюбленця долі — лише табуни прибацаних шанувальниць, але біль його та розпач чомусь вийшли справжнішими.

Діставши цигарку, Віктор вимучено запалив і сперся спиною на стіну, не в змозі прогнати з-перед очей картину, навіяну піснею. А той, хто сидів з гітарою навпроти, ніби забув, де він є. Приємний, ледь хрипуватий голос його вже не вміщався в маленькій кабінці. Можливо, він також бачив перед собою лише далеку смужку берега в сивому ранішньому мареві.

Берег, на якому була вона.

А маленький зал розносило. Стати не було де. У кутках молодь повилазила на столи. У дверях товклася юрба — всі бажаючі не могли вміститися. Кілька дівчат сиділи на плечах своїх кавалерів, мало не торкаючись руками стелі. І весь цей натовп хвилювала єдина річ — дійсно сталося диво, чи це омана. У цьому разі заклад грозилися зрівняти з землею.

Свист і крики, що пролунали при їхній появі, могли б заглушити звуки бурі, і Віктор справді злякався, що їх можуть роздерти. Але Тарас знав, як брати ситуацію у свої руки. Начепивши посмішку, він підняв угору обидві руки і сказав:

— Дякую, дякую, друзі… Мені дуже приємно! Ходімо надвір, бо тут надзвичайно тісно… — Лема прокладав шлях для втечі.

Але обидві господині закладу вхопили його попід руки і почали вмовляти — Віктор навіть не зрозумів, чого вони хотіли. І сам співак не надто їх слухав.

— Помаду! — оголосив він на все приміщення.

Дівки, розсипаючи щось по підлозі, дерли косметички в намаганні випередити одна одну. Взявши простягнуту помаду, Тарас поставив на дзеркальній стіні біля стійки розкішний автограф і, схопивши Віктора за руку, потягнув із залу.

— Бігом давай, — шепотів він, — бо не вирвемося… На, джип відчиняй…

А тим часом до них простягалися руки й хапали за що попало, і від цього їх обох кидало з боку в бік. Ситуація загрожувала перетворитися на давку. І тут Віктор мимоволі взяв на себе функцію охоронця, намагаючись відтіснити божевільних фанів від суперзірки. Вихід майорів за кілька кроків попереду.

Нарешті Лема все-таки опинився біля свого авто і, поставивши ногу на поріг відчинених дверцят, заспівав. Натовп замовк не одразу. Машину обступили, Віктор відчував, що «концерт» може затягтися. Відчинивши протилежні дверцята, він пересунувся на водійське сидіння й завів мотор. Лема замовк миттєво.

— Тримайся, — кинув Тарасові й натиснув на газ. «Танк» ревонув, «розтинаючи» натовп дальнім світлом. Публіка відсахнулася, утворюючи шпарину, в яку він і поїхав. Лема навіть спромігся махнути шанувальникам рукою на прощання. Зупинивши джип метрів за сто, Віктор побіг назад до «вісімки». Майнула думка, що за таку підступність публіка зараз «рватиме» і його, але обійшлося. Напевно, його справді сприйняли за крутого «сек'юріті» суперзірки. Хтозна, чого від такого можна сподіватися. Глянувши з острахом на люто вишкіреного леопарда, невдоволена спільнота лише провела очима «вісімку», яка, рушаючи з місця, залишила на асфальті, напевно, зо два міліметри нової, ще пахучої, резини.

Вони попрощалися за годину просто серед дороги. Тарас, очевидно, остаточно з’їхав з глузду, оскільки биту годину вмовляв його увійти до свого штату й писати для нього пісні. Віктор не міг йому всього пояснити. Як сказати, що рядки ці та музика — щось внутрішнє, інтимне? І те, що він годину тому співав їх сторонній людині — взагалі заскок, вчинок, незрозумілий тепер навіть самому собі. Що він, якщо вже на те пішло, ніякий не композитор, не бард, людина взагалі, можна сказати, без музичної освіти. Новий знайомий наче сказився, і Віктор думав тепер про єдине — як його зараз спекатися, не образивши. Довелося взяти всі його телефони й пароль для миттєвого зв'язку в будь-який час дня і ночі.

Коли джип розвернувся і зник у напрямку кордону, голова по-справжньому боліла. До того ж зустріч залишила якесь недобре враження. Неприємний осад не давав спокою. І Віктор знав його природу. Щойно він наче… наче дав комусь покористуватися… ні, не нею. Адже ця жінка завжди була недосяжною для нього самого. Пісні — лише створений у власній свідомості образ, те, що завжди було для нього святим. Те, що було ніби її частиною, яка цілковито належала йому.

Він кляв себе за це, розуміючи, що довго ще шкодуватиме