Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

перетинками між пальцями; на бичачій шиї сиділа маленька жіноча голівка із гачкуватим носом, величезним ротом і павіанячими іклами. Опуклий важкий лоб, глибокодумні палючі очі, що тепер світилися червоним вогнем, жорстока усмішка — все було різко підкреслено. І тіло мертвої людини, груди якого топтала пазуриста ступня, і в лівій руці відірвана голова.

О, мабуть, картина в Берзі не бушменом була написана, як я колись вважав, а якимось жерцем Хоу-Хоу, якого доля занесла туди в давні часи. Побачивши чудовисько, я голосно скрикнув і мало не впав із страху, але Ханс ухопив мене за руку і сказав:

— Не бійся, баасе. Він не живий. Це розмальований камінь, а всередині засвічений вогонь.

Я глянув іще раз. Ханс мав рацію.

Хоу-Хоу був просто ідол! Хоу-Хоу існував тільки в серцях своїх шанувальників!!!

Але чия сатанинська уява породила цей образ?

Я полегшено зітхнув при цьому й почав придивлятися до деталей. А подивитися було на що. Обіруч від боввана вишикувалися в ряд огидні Волохаті — чоловіки праворуч, жінки ліворуч, а на столі біля підніжжя ідола, який, як я тепер роздивився, стояв на п’єдесталі, лежало тіло мертвої жінки з Волохатого племені.

— Баасе, — знову заговорив Ханс, — мені здається, що це та сама горилиха, яку я застрелив на річці. Я неначе впізнаю її чарівне личко.

— Якщо так, то сподіватимемося, що нам не доведеться лягти з нею поряд на цей стіл.

І раптом я збожеволів і всі з’їхали з глузду. Мабуть, пари цього проклятого порошку отруювали мозок. Деча назвав його “Прахом Видінь”. І справді, переді мною постали видіння — зловісні, кошмарні. Я не маю сил їх описати. Ви читали, друзі, про переживання курців опіуму; це було щось подібне, тільки ще гірше.

Мені здавалося, що Хоу-Хоу зійшов з п’єдесталу і заходився танцювати в залі; він схилився наді мною і поцілував мене в лоба. (Насправді мене, можливо, поцілувала Драмана.) Волохаті почали перед ідолом бісівський танець. Жінки шаліли і кричали зі спотвореними обличчями; жерці в несамовитому захваті розмахували руками, як прихильники Ваала у Старому Заповіті. Коротше кажучи, то було буквальне служіння дияволу.

Потім мана минула так само раптово, як і почалася. Я отямився. Моя голова спочивала на плечі Драмани, або, можливо, її голова на моєму плечі — не пам’ятаю; Ханс захоплено цілував мої черевики, уявивши, що це ніжний лоб якої-небудь чорношкірої діви, яку він знав тридцять років тому. Я вдарив його ногою в носа, після чого він винувато підвівся, бурмочучи на своє виправдання, що він ніколи не пробував такої міцної “данка” (одурманюючі коноплі, які палять тубільці).

— Так, — відповів я, — тепер зрозуміло, на чому ґрунтується магія шахрая Зікалі. Не дивно, що він нас послав у таку далечінь здобути жмуток листя.

Багаття все ще яскраво горіло, хоча не чаділо отруйно, і при його світлі я побачив, що Деча звертається до ідола з пристрасною молитвою, хоча не міг розібрати слів, оскільки у мене у вухах усе гуділо. Але він відвернувся і вклонився нам.

— Чого він хоче від нас? — запитав я у Драмани, що сиділа поряд зі мною з найцнотливішим виглядом.

— Він говорить, щоб ви підійшли і віддали богу свою данину.

— Яку данину? — запитав я, вважаючи, що малося на увазі щось криваве.

— Жертвопринесення священного полум’я, яке носить із собою Володар Вогню, — і вона вказала на Ханса.

Я був спантеличений.

— Вона має на увазі сірники, баасе, — підказав мені Ханс.

Я зметикував, у чому справа, й, озброївшись непочатою коробкою “Best Wax Vestas”, ми підвелися, велично підійшли до вогню, обійшли довкруг нього і вклонилися звіроподібному боввану Хоу-Хоу. Потім, за вказівкою Дечі, Ханс урочисто поклав коробку із сірниками на кам’яний стіл, після чого нам дозволили повернутися на своє місце.

Неможливо уявити собі що-небудь кумедніше за цю сцену. Серед фантастики всього оточуючого я ледве стримувався від істеричного реготу. Я швидше потягнув Ханса на місце, відчуваючи, що з ним відбувається те саме, що й зі мною. На щастя, готтентоти не звикли відкрито висловлювати свою веселість.

Заспокоївшись, я побачив, що погляди всіх присутніх спрямувалися праворуч.

— Іде жертва, — прошепотіла Драмана, і в залі з’явилася висока жінка в білому покривалі, яку підвели до кам’яного столу, де лежав труп і сірники.

— Хто вона? — запитав я.

— Торішня наречена; жерцям вона більше не потрібна, і вони передають її у володіння богу, — відповіла Драмана з кам’яною усмішкою.

— Нещасну вб’ють? — запитав я з трепетом.

— Бог приймає її у своє володіння, — загадково відповіла Драмана.