Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

Вони не бачать іншого виходу в темряві буття, де ллються сльози і кров, де прагнуть врятувати дітей від голодної смерті, де бояться заснути, де ніколи не виконують обіцянок… У тому світі діти рано дорослішають. Вони вчаться ненавидіти, не цінувати власне життя, яке не має сенсу, коли у ньому немає свободи і щастя. У розвинутій країні щастям є мати гарний будинок, автомобіль, можливість задовольняти різні забаганки. У Афганістані, Іраку та Чечні — щастя, коли близькі люди знаходять один одного після бомбардування живими й неушкодженими. Свобода там солодка, бо її кожної миті можна втратити.

Свобода — наче проміння від сонця Справедливості й Розуму, всього, що сприяє життю. «Я — життя серед інших життів, які теж прагнуть жити», — писав Альберт Швейцер. В основу етики, що сягає корінням до раннього християнства, він кладе благоговіння перед життям, розкриваючи перед людиною цілий Всесвіт, проте не до безмежності, а від незалежності до неналежності. Не-належати означає насамперед обмежити власні потреби, амбіції, керуючись освіченим серцем. Ґьоте казав: якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете. Ось чому я починала кожен розділ цієї книжки уривками з поезії та прози, пропускаючи тексти через власне сприйняття. Під кінець на моєму шляху зустрівся Альбер Камю з його cogito ergo sum. Він постав переді мною в усій його трагічності. Його маятник хитався від відчаю до просвітленого розуму. Таке неспокійне життя й закінчилось передчасно. Альбер Камю загинув в автокатастрофі, маючи 47 років, і його творчість нагадує конспект студій над життям. Уперше я зустрілась з ним, коли мені було 17 років. Майже через тридцять років я прочитала його по-іншому. Я бачу перед собою людину, одну з тих, кого пізнала через власний досвід.

Іноді мені вдається пізнати людину миттєво, одразу побачити силу її та слабкість. Я не могла б скористатися з цього бачення. Просто охоплює жаль і співчуття, коли людина беззахисна переді мною. Я впізнаю серед них себе. Усі мої книги — це спроби віднайти якусь опору, це блукання серед гір і долин, серед міст і сіл, ані надто стрімкі злети, ані глибокі падіння. Щось мене завжди стримувало від різких кроків, та тепер, здається, що, зробивши коло, я повернулась до юнацького максималізму. У моїй першій повісті дівчина, моя ровесниця, каже, маючи на увазі німців-окупантів, дивну фразу: «Їй було всіх жаль». Я написала це якось інтуїтивно, бо так може сказати лише зріла людина. Зараз я вимовляю ці слова цілком усвідомлено, бо всі наступні роки пізнавала людей і пересвідчилась у їхній вразливості. Хтось казав, що бувають люди живі, сонні і мертві. З мертвими я, мабуть, не знайду спільної мови. Але яке щастя зустріти живих! Від них йде тепло, і їхні очі ніколи не бувають заплющені. Вони пильнують світ, аби той не заснув.

Я була на грані відчаю і самогубства, не раз опинялась у небезпеці, і добре знаю, як обезвладнює насильство. Неправда, що я створюю вигадані світи: їх створює моє життя. Нарешті мені вдалось знайти таке місце, де я хотіла б жити. Це — Королівство, де розум не суперечить почуттям, де не окрадають довірливих і не принижують слабких, де обходяться тим, що мають, де краса — добра, а магія не підточує душу. Мені вдалося прожити життя, не належачи до якоїсь партії чи секти, і жодна теорія не змогла заволодіти мною цілковито. Звичайно, можна влаштувати собі комфортне самітне життя, замкнувшись у шкаралупі, але я волію жити поруч з людьми, а не привчати себе до незворушної байдужості. Хоча розумію, що втручатись у чиєсь життя, чи вести за собою — теж не мій клопіт. Із Прометея можна легко перетворитись на Цезаря, якщо навіть той Цезар — гуру, себто вчитель. Кожне життя обирає собі власний спосіб існування.

Людина, яка відчуває себе на місці кожної істоти, є уповні людиною. Вона дотикає болючих, вразливих місць, аби їх зцілити, але не повинна торкатись речей мертвих і скам’янілих. Обивательська тупість, стабільність, порядок, що заперечує будь-які зміни, — це ті мертві речі, яких домагається нині більша частина людства. На тлі воєн, злиднів і кривд це, може, й виглядає привабливо, однак рано чи пізно у сні прийде відчай. Коли перестаєш думати, тоді перестаєш жити. Іноді мені хочеться вмерти. Обивателі прагнуть жити вічно, відрікаючись від права на власне життя і власні думки. Страшно подумати, скільки попереду ще неспокою, поразок, втрат близьких людей, але я тепер втішаю себе думкою, що перед жадобою пізнання відступає навіть холод зимової ночі нашого життя. «Тільки єсть у нас ворог — наше серце», — писав Тичина. Серце робить нас вічно молодими. Я довіряю поезії й музиці, народженій з чутливості, вразливості й відчаю. Поруч з рядками Лі Бо, Антонича, Тичини, Блейка у мене в пам’яті образ квітучого глоду на узліссі, на якому присів на мить рідкісний білий метелик з чорними смужками на крильцях. Краса входить в серце пекучим променем сонця, зате потім зігріває його ціле життя.

Осінь і зима 2003 року

Інформація видавця

Зміст

Брат мій Енкіду …12

Сніг у жмені. Деякі думки з приводу одного шумерського прислів'я …68

Розповіді прочанина …76

Рукави, вологі від роси …86

Літературно-художнє видання

Галина Пагутяк