Остап Дроздів - №2

Її душа і плоть почали циркулювати синхронно. Подруги в її країні вже давно махнули рукою на себе і безслідно розчинилися в житті голопузих онуків, їхні чоловіки-мужі вже мало нагадували хлопців, за яких вони колись давно (а може, недавно?) виходили заміж з надією ділити не лише миття посуду, а й ложе. Roma вийшла з підпілля лише тут, вона захотіла надолужити. Manolo став для неї перепусткою в інший тип взаємин, де відсутність відповідальності служила найвищою відповідальністю, ще сильнішою від шлюбу під білою фатою. У цих стосунках ніхто нікому нічого не обіцяв — і це була найвища міра добровільності. Не було формальних проявів сімейності — і це була найміцніша основа для «хочу бути з ним». Бажання бути разом не писало любовних записок, не вело до рагсу, не претендувало на життя до гробу — воно було живим і ситуативним кожного дня, кожного ранку, і завтра хотіло успадкувати вчора, аби ще і ще раз викупатися в живій ситуативності.

— Ти йому хто? — на це ідіотське питання кортіло парирувати:

— Невже моя країна й справді так безнадійно застрягла між совістю і заздрістю?

27

Це несправедливо і навіть потішно.

У Неаполь приїхав я, а секс у Неаполі буде в Роминого сина. Він теж приїхав на кілька днів. Це несправедливо і навіть потішно — в Роминого сина буде секс із діаспорою, хоча сьогодні перед нею виступатиму я.

Australia, а точніше — Parramatta, західне передмістя Сіднея. Ця людина навіть найменшого натяку не має на походження з нашої країни. Анінайменшого. Ми з Роминим сином нікого не чіпали на симпозіумі діаспори під час кофі-брейку, аж раптом до нас підійшло біляве чудо.

— Шоколадні круасани, як правило, беруть люди, які сумують. Ви сумуєте?

Що Ромин син міг відповісти блакитним очам, які дивилися на нього так, ніби зараз із нього мала витекти начинка? Біляве чудо помішує своє еспресо макіато дерев’яною паличкою й обережно зісьорбує молочну пінку.

— Ні, я не сумую. А от він, — киває на мене, — мабуть, злегка хвилюється, бо після кофі-брейку матиме виступ.

— А знаєте, що кажуть про фруктові круасани? — біляве чудо реагує лише на Роминого сина.

— І що?

— Шоколадні круасани беруть люди, які сумують. А фруктові круасани беруть ті, хто хочуть пригод і розваг.

Моя рука потягнулася до шоколадних фруктових круасанів. А їхні руки вступили в контакт над останнім круасаном із айвовим джемом. Ніколи не думав, що вироби з тіста мають таку магічну дію. Біляве чудо позбавлене люмпен-пролетарського виховання ділитися з усіма тим, чого сам не маєш, тому мені довелося запитати їх обох:

— Як ділитимете?

— Вам виступати зараз, вам потрібні сили — може, ви беріть.

— Узагалі-то я туго думаю і відверто туплю, коли повен шлунок.

— Ну, значить, цей круасан мій! — за всіх вирішив Ромин син. — Я хочу продемонструвати, що аніскільки не сумую.

— Мені здається, ви хотіли продемонструвати не це. Ви хотіли натякнути, що хочете пригод і розваг.

— А ви — ні? — це вже їхній діалог.

— Ви вгадали. Я не люблю шоколадних круасанів. Лише фруктові.

— Ну то як ділитимемо?

— Якщо ви не проти пригод і розваг — то навпіл, — біляве чудо вже вирішило, де Ромин син нині ночуватиме й перейде на ти.

Мені одразу сподобалося в середовищі діаспорян. Вони мене підкупляли своєю іноземністю, і в цьому був їхній найбільший шарм. Навіть старші вуйки й цьоці були расовими іноземцями, кардинально відмінними від наших. Я потрапив у лігво відщепенців. Вони всіляко підкреслювали свою відщепленість від землі, яку називають рідною лише з меморіальних міркувань. Стефани й Зенони тримали за руки своїх Марічок і Орись, усі були у стилізованих вишиванках і коралях, та всі ці атрибути сиділи на них, як на іноземцях, як на туристах, які не мають нічого спільного.

Мною опанувало дивне відчуття — саме тут, на цьому апеннінському симпозіумі, я побачив свою країну здаля, трансгалактично, з оглядового майданчика обсерваторії, крізь оптичний телескоп. Кожен із діаспорян був для мене фотопомножувачем, який устократ підсилював слабкий світловий сигнал і перетворював на електричний. Я відчув вольтаж, він циркулював довкола мене і заряджався моїм захопленням цими старикашками, яким географічно дуже пощастило. У них була фора: вони іноземці, отже, їм можна отримувати насолоду від етно.

— Моя країна вас ніколи не зрозуміє, — говорив я з трибуни. — Моя країна вам заздрить. І ви це знаєте. Моя країна вам докоряє. І ви це теж знаєте. Моя країна виставляє перед вами довжелезний список вимог, і він іноді просто вражає. Виявляється, діаспора, яка за тридев’ять земель, має за руку приводити інвесторів, будувати заводи, самотужки створювати робочі місця, офіційно працевлаштовувати за кордоном усіх охочих виїхати, кожному зробити леґітимацію у своїх країнах, дати безвідсотковий кредит на початок власної справи в сонячній Каліфорнійщині, фінансувати українське мистецтво й культуру, ганьбити злочинну владу на кожному куті в Чікаґо, Торонто й Буенос-Айресі. А у вільний від роботи час учинити ще з добрий десяток добрих діл для тих, хто їх тихо ненавидить і відкрито заздрить. Хіба не так?

Середнього віку діаспоряни кивають головами, старші напружились, а їхні онуки почали усміхатися.

— Ви — громадяни інших держав, і нашими справами хочете — займаєтеся, не хочете — ні. Основне завдання будь-якої діаспори у світі — ретельно зберігати і підтримувати свою ідентичність на чужині, в умовах стрімкої асиміляції. Уся суть функціонування будь-яких діаспор — це робота над собою. Зберегти себе, розвивати себе, примножувати себе. Себе і тільки себе. Ваше завдання — зберігати свою ідентичність у тих країнах, які стали для вас рідними і які ви маєте захищати. Ви нікому нічого не зобов’язані, чуєте? Прямий зв’язок з історичною батьківщиною — річ дуже суб’єктивна і факультативна. Це зовсім не ваш обов’язок. Це радше право, звичка, етикет. Достатньо просто знати, звідки походять твої предки. Цього досить, це нічого не передбачає. І вам нічого соромитися своєї іноземності. Моя країна, звісно, вам ніколи цього не пробачить, та це її проблема. Ви вже не наші. Ви назавжди висмикнуті з нашої системи координат. Ви бачите лише поверхню процесів. Вимагати від вас повноправної участі в житті моєї країни — це те саме, що котів привчати до стадного способу життя. Ви маєте смакувати свою діаспорність.

— Цікавий термін... — уголос подумав хтось із присутніх.

— Дарую. У моєму розумінні діаспорність — це усвідомлення того, що українець — це твоя вторинна, третинна, четвертинна ідентичність. Того, що українець —