Микола Зеров - Українське письменство

упросить, вговорить, одурить», дяк («теж не послідня в мирі тварь»), її ситуації і розв’язка являють собою популярну, ходячу, півлітературну передачу постатей та ситуацій української комічної оперети. Відносно «Наталки-Полтавки» вона займає те саме місце, що безіменна вертепна драма поруч шкільних драм та інтермедій.

Такі найголовніші драматичні твори даної доби.

Розвиваючись на ґрунті оперет Котляревського, всі вони немов ілюструють дальший вплив на українську драматичну творчість російських «пьес з куплетами» і слідом за ними відносяться до давнього, ще псевдокласичного літературного жанру (значно підсентименталеного в дусі нової літературної моди).

Сентименталізм «Наталки Полтавки», а за нею і всіх літературних її дочок, в українській літературі не раз заперечували: І. М. Стешенко в своїй розправі «И. П. Котляревский в свете критики» («Киев. стар.», 1898, кн. 7—8 і далі), С. О. Єфремов — в примітках до віківського видання Котляревського, Г. П. Житецький — у статті «Вік української етнографії» («Книгар», 1919, № 20). С. О. Єфремов вважає, що всьому цьому літературному роду чужий «той солоденький, переборщений сентименталізм», якого зразки дав Карамзін у своїх повістях. А Г. П. Житецький додав до того ще й здивування: «Як могли вишукувати штучність сентиментальної манери в розмовах Наталки, почуттях і сценічних ситуаціях?»

Сентименталізм наших ранніх оперет, розуміється, небагато спільного має з сентименталізмом Карамзіна. Полягає він головним чином у сюжеті. Кохання двох молодят, розлучених або нерівністю стану, або упередженням батьків, або якоюсь іншою перешкодою, — це улюблений сюжет сентиментальних авторів як у повісті, так і в драмі. (Сентиментальні в цьому розумінні і «Барышня-крестьянка» Пушкіна, теж мало подібна до зворушливих повістей карамзінських, і насичена реалізмом «Капитанская дочка»). В дальшому розвитку дії ідеальний герой (або героїня) своєю чеснотою перемагають усі перешкоди. «Поразмышлявши предовольно», їхні вороги стають їм приятелями, їхні конкуренти уступають їм з дороги. Такий характер має розв’язка в «Наталці Полтавці»: Возний зрікається Наталки, переможений саможертвою Петра. В інших п’єсах («Чорноморський побит», «Купала на Івана») замість перемоги чеснотою бачимо перемогу хитрощами. Але герої і тут зберігають свій ідеальний характер, згідно з приписами сентиментальної поетики.

§ 2. Байкарі: Гулак-Артемовський, Боровиковський

З тих же таки 20—30-х рр., на які припадають розглянуті вище оперети та водевілі, дійшла до нас і популярна в добу псевдокласицизму байка. Йшла вона двома шляхами — через літературу російську, що мала на той час цілу низку талановитих байкарів, і через літературу польську, де в ролі байкаря виступав іноді один із найблискучіших представників літератури часів Понятовського — Ігнатій Красицький (1735—1801). Під впливом російського байкарства писали: Котляревський, що переклав, коли вірити Стебліну-Каменському, кілька байок Лафонтенових (всі вони потім «утратились»), Білецький-Носенко та Гребінка; під впливом поляків — Гулак-Артемовський та Л. І. Боровиковський.

Почнемо з Гулака, якому належить хронологічна першість: його ранні байки датовані 1818—1819 роками.

Аматор польської літератури, лектор польської мови при Харківськім університеті, Гулак всіма сюжетами своїх байок зобов’язаний Ігнатію Красицькому, архієпископу Вармійському, «польському Вольтерові», що, не вважаючи на свій духовний сан, завзято висміював монахів та монастирські звичаї. «Монахомахія» — назва одної з його поем. Повістяр, сатирик і байкар, Красицький був класиком з виховання та літературних уподобань, прекрасним знавцем грецької й латинської літератур. Його байки, що складають дві книжки, по чотири частини в кожній — «Bajki і przypowieści» («Байки та приповідки») і «Bajki nowe» («Нові байки») — в цілому досить близько стоять своїм типом до езопівських та федрівських байок: оповідання ведеться стисло, без подробиць, характеристики дійових осіб короткі, дидактичний елемент грає дуже помітну ролю. От, наприклад, його байка «Pan і pies» («Bajki і przypowieści», część III, 16), що стала зразком для Гулака-Артемовського: в ній усього чотири рядки:

Pies szczekał na złodzieja, całą noc się trudził; Obili go nazajutrz, że pana obudził. Spał smaczno drugiej nocy, złodzieja nie czekał; Ten dom skradł; psa obili za to, że nie szczekał[30].

Із цих чотирьох рядків український автор зробив чотири сторінки. Яким способом — ми вже знаємо з прикладу «Рибалки» та гораціївської оди «До Хлої» («До Любки»): вставкою численних деталей, запозичених в другому місці