Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобринецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх черев зерно і пожадливо бігли назад.

За три дні на «общинному» току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту.

Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл — і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомісара.

— Пан, пожалійте!.. Я здам, як годиться… Ради Христа — пожалійте!..

Німець гидливо тріпнув рукою, кресонув діда по скроні, і той відлетів до собачої будки… Він сидів під будкою, розкинувши ноги, тряс пом’ятою бородою і шамкотів: «Пан, пожалійте… ради Христа… пожалійте». А тим часом німці трощили клуню, волочили по двору мішки; слідом тяглася золотиста доріжка, і дід, плазуючи навколішках, згрібав тремтячими руками зерно і нишком запихав за пазуху…

Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту.

Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм — везуть не зерно, а радість у хату. А потім — клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова «Ойра», швидка, розкотиста. Усміхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню.

У Володьчиних очах — відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе:

— Казав дід Гарба: «Не бери чужого — опечешся!»

Вдарили ранні заморозки.

Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі.

Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші «яструбки», і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що «непереможна» гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад.

…Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові «гості» — то куховари, то обозники, то зв’язківці. Дим, гелготня, грюкіт… Мати відправила Ліду до Шумилів — там безпечніше. Та сім’я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась — до Поліщуків перебрались брати Лебедики — в їхньому домі німці влаштували конюшню.

З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам’яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом — Куцман.[14]

Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцевого рота виривалося оте «Рряв», — клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся.

Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка — здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом’яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лінцеве:

— Гр-р-р… Рряв!

І собаче:

— Рряв!

Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день — перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава.

Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши на печі дітей — в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, — він наказував собаці:

— Ап! Фюіть, фюіть!

Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще мить — ввіп’ється зубами в горло. Хлопці прикипали до стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під’юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.

Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман.

Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа — пиптик, замість ременя з обнадійливим «Гот міт унс»[15] — якийсь мотузок, замість голови — картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: «Нюх-нюх, де тут тепліше» — і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця.

Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: — лясь рукою! Соломина за вухо — лясь по вусі! Соломина під ніс — лясь по носі!

Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.

— Дай мені! — Івана замінив Петро.

Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до