Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Вона дивилася то на одного лицаря, то на іншого і розуміла: все змінилося! Назавжди! І можливо, буде всіляко, але так, як було раніше, — ніколи!

Заспана Жаннет якраз спускалася сходами зі своєї кімнати, коли угледіла дивну картину: вмита і заплетена Доріан у її старій спідниці та кофтині сидить за столом з якимись панами і наминає сир! У Жаннет округлилися очі. Вона протерла їх, щоб краще придивитися, чи не сон це часом! Але ж ні! Он мати і батько шепочуться біля вертлюга зі ще не засмаженим каплуном, он місцевий пиячок дядько Граньє вовтузиться за дальнім столом біля свого кухля...

— Мамо, що це? — голосно запитала Жаннет, вказуючи пальцем на Доріан. — Що відбувається? Чому вона сидить за одним столом із відвідувачами? І чому на ній мій одяг?!

Пані Фуа сполотніла, але вичавила з себе фальшиву усмішку.

— Доню, не переймайся! То вельможне панство з великої милості дозволило Доріан поснідати разом із ними.

Марго Фуа присіла у незграбному реверансі до Х’юго і Георга, а її пишні груди колихнулися під новою сорочкою, як морська хвиля.

Жаннет, викапана матір, ще більше розсердилася. Її гострий, неприязний погляд уперся в спину Доріан, обличчя зблідло, а чорняве волосся, не розчесане після сну, тільки додало дівчині схожості із міфічною Горгоною.

Пані Фуа підійшла до доньки. Схопила її за руку і потягнула до вертелу, де стояв батько.

— Заспокойся, Жаннет! Ці пани забирають Доріан із собою. Вони добре заплатили нам, серденько.

Дівчину перекривило від злості.

— Але ж ти казала, що ми зробимо з неї повію і вона розважатиме наших гостей! Ти казала, що так збільшимо мій посаг! А тепер?! Чекати, коли хтось заможний заверне в цю діру? Чи мені накажеш спати з отим забродом, що ночує у нас? — визвірилася Жаннет на матір.

Голосний ляскіт змусив її змовкнути, а на блідій щоці Жаннет залишився слід від долоні пані Фуа.

— Замовкни, кажу тобі! — проказала вона, але Х’юго де Моле вже стояв у неї за спиною.

— Ось воно що!

Жаннет, тримаючись долонею за щоку, знітилася. Вона підняла очі на лицаря, і пекуча заздрість запалала в її серці ще з більшою силою. Жаннет була сміливішою за матір.

— То Ви, пане, забираєте Доріан із собою? — зле проказала вона.

— Так. Мій християнський обов’язок — не допустити того, щоб дівчинку змусили стати повією! — спокійно відповів де Моле.

— Але ж вона більше ні на що не придатна! — хрипко розсміялася Жаннет.

Де Моле повернувся до Георга, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається в таверні.

— Чекай мене з дівчинкою надворі. Сідлай коней і чекай.

Зброєносець кивнув і, взявши Доріан за руку, повів її на двір.

Легенько вдягнута, Доріан зіщулилася від холоду, але Георг тільки посміхнувся, накидаючи на плечі дівчинці свій теплий плащ.

Він вивів коней і взявся їх сідлати.

— Коли ми їхатимемо через Руан, мессір обов’язково купить тобі хутряну накидку і черевички! — проказав де Гастон, намагаючись підбадьорити дівчинку.

— Чому вони мене так ненавидять, пане? — скрушно запитала Доріан. — Чому? Я ж нічого їм поганого не зробила!

Георг де Гастон стенув плечима.

— Не бери до голови такі дурниці! Вони більше не мають значення для тебе, Доріан!

— О, Шторм! — радісно вигукнула дівчинка, коли здоровенний вовкодав підбіг до неї і радісно забив хвостом об сніг. — Підеш зі мною?

— Ну, — розсміявся Георг, — йому вже точно не треба питати дозволу у господарів таверни.

Сонячний ранок розкинувся над нормандськими долинами, як радісне знамення нового, чудесного життя, котре Доріан малювала дотепер лише в своїй уяві. Вона знову сиділа попереду Х’юго де Моле, загорнута в поли його хутряного плаща. Морозяне повітря забивало подих, і дівчинка раз у раз ховала обличчя в густе лисяче хутро так, що виднілися тільки її очі-маслини. Трохи позаду скакав Георг де Гастон, а попереду біг Шторм. Таверна Фуа та усі біди, яких зазнала Доріан, живучи там, перетворившись на чорну цятку, зрештою загубилися у білій далині.

Осінь, 1307 р.

Париж, замок Тампль, резиденція лицарів Храму

ак де Моле, не кліпаючи, дивися крізь холодний осінній простір, що розкинувся над містом. Неділя. Дзвонили дзвони на всіх паризьких дзвіницях. Побожні городяни поспішали на ранкову месу, але для Великого Магістра у тім передзвоні чувся зовсім не радісний звук тріумфу віри Христової.