Леся Романчук - Місто карликів

як на теплу погоду, та ще й обідньої пори. Захотілося негайно помити долоні, зняти з них отой холод смерті, неживого тіла.

— Вийдемо, — взяла під руку Ореста.

— Зараз будуть виносити, — зашепотілися сусідки.

Якісь люди в чорному із діловими, заклопотаними обличчями увійшли і заходилися розбирати вінки навколо труни, виконуючи оту якусь свою роботу. Ці ділові обличчя заспокоювали. Все правильно. Вони знають як, вони все зроблять добре і за правилами.

Але щось таки було не за правилами. І вона нарешті зрозуміла, що саме. Софія не хотіла будь-кого засуджувати, але таке вже — аж занадто: у головах труни не було хреста! Ну, нехай служба Божа відбудеться десь там, де сімейний склеп, ну, нехай цілують перстень, але ж без хреста? Неймовірно! Вона що, мусульманка? Чи іудейка? Чи з якоїсь невідомої секти? Але ж і інших символів віри також немає. Може, якась переконана атеїстка? Звісно, кожна людина має право жити і бути похованою так, як вимагають її переконання, але оцей відхід, не освячений церквою, не благословенний її служителем, виглядав… ненадійним… Здавалося, що дух цієї жінки не знайшов спокою і цей будинок вона не покине навіть після того, як тіло віднесуть кудись туди… Вони, ці люди, мабуть, знають…

Дивно це все, дивно… Оце так потрапила на похорон до сусідки…

На подвір’ї все було готове — і шикарний лімузин із уже відчиненими ззаду дверцятами, новісінький, чорний, блискучий, спеціально для таких випадків — усередині місце, де закріплюють труну. Панове у чорних костюмах вишикувалися, наче військо для прощання із генералом. У цьому невеликому натовпі Софія почувалася якось не дуже зручно. І навіть не тому, що була новою і незнайомою. Вона, жінка середнього зросту, височить тут над усіма, наче Ейфелева вежа над Парижем! А обидва Смереканичі — просто велетні отут, у царстві… карликів.

Неймовірно! Стільки малесеньких на зріст чоловіків разом Софія ще в житті не бачила! Вони ж просто крихітні, ці панове у чорних мундирах! І кожен з них — великий начальник. Та водночас — маленький. Майже карлик. Дивне місто. Дивна вулиця… Дивний похорон…

І всі вони чомусь зглядаються на неї, немов на велике чудо! Просто верх невихованості. Ну, зглядатися — ще куди не йшло, але ж один вже дійшов до того, що показує на неї пальцем іншому! Переглядаються… Ото виховання!

Софія поправила чорну шаль на голові. Добре їй порадила Віолетта, якби вона не закріпила цю конструкцію, довелося б без кінця поправляти. Провела пальцями — наче все лежить красиво, нічого не стирчить, роги не виросли, чого вони зглядаються? А тепер їхні очі просто зійшлися і втупилися в одну точку… Куди?

Сама пошукала те місце, що опинилося в перехресті прицілів стількох очей. Палець! Палець лівої руки! Господи, що це? Отой перстень, який прикрашав правицю небіжчиці, неймовірним чином опинився на її власному пальці!

Покрутила. Спробувала непомітно зняти. Де там! Наче тут і був усе життя, наче приріс! Коліна дрібно затрусилися. Ото іще! Подарунок. Подарунок від вдячної читачки!

— Оресте, ходімо звідси!

— Тобі погано? Температура? Звичайно ходімо…

Але вони не встигли зробити й кроку — з дверей саме виносили покійну господиню. Винесли, почали одразу ж вантажити у шикарний лімузин. Дуже швидко, дуже зручно. Гроші роблять навіть смерть красивою і приємною сторонньому окові.

Та Софію морозило. Чомусь стало холодно і вогко. Глянула вгору, зрозуміла — отой туман, що збирався зранку над Щастигорою, впав долу. Він повз униз вулицею, густий і темний, обволікав постаті людей, цілком заховав отих маленьких чоловіків у чорних костюмах, дійшов до очей Софії, і лише двоє Смереканичів — батько і син — височіли над цим холодним молоком.

Загули двигуни. Усі маленькі люди метушилися в тумані, шукаючи свої авто. Голова лікарки Ади пропливла поверх молочного озера, її погляд спрямувався кудись у бік Ореста, чи Софії здалося? Та ні, вона таки дивилася на Ореста, і в погляді тому ані не пахло скорботою, жалем, чи бодай крихтою переживання від непоправної втрати! Так дивляться… О, Софія знала цей погляд!

Жалобний лімузин рушив першим, а за ним у тумані, з гудками прощання, щоб чуло усе місто, поповзла ледь видима вервечка чорних джипів, «Тойот», «Мерседесів», «Вольво»… Щойно хвіст процесії сховався за рогом, туман зник, наче поїхав, навантажений у багажники дорогих машин…

— Ходімо додому, Оресте, тату, будь ласка, ходімо…

— Ви не залишитеся на поминки? — підійшла до них жінка на ім’я Анна.

— Дякуємо, але нам близько, не турбуйтеся, — напіввклонився Смереканич-старший. — І невістка не дуже добре почувається.

— Як вам буде завгодно, пресвітла пані, — вклонилася Софії Анна, дивно склавши руки перед собою. Не там, де серце, нижче. — До зустрічі!

Пресвітла пані? Оце так звертання у них! Оце так виховання! А на зустріч, мабуть, сподіватися не варто. По-перше, до вересня ще далеко, по-друге — до кого їй приходити в гості? До Ади, яка чомусь її на дух не переносить?

Як добре, що до їхнього будинку всього кілька кроків! Довшої дороги, мабуть, зараз вона не витримала б. Не змогла вийти навіть на другий поверх, впала на диван у малій вітальні.

— Оресте, подивись! Тату, що це? — показала перстень неймовірної краси, тонкої роботи, з величезним рубіном.

Спробувала розповісти про дотик, про погляд, про очі, що на мить розплющилися, і зрозуміла — це настільки дико, настільки неймовірно, настільки виглядає казкою, що краще…

Але Смереканич чомусь не здивувався.

— Не розумію, чому ти? Чому саме та, Софіє…