Леся Романчук - Місто карликів

— Звичайно, коло такого будинку треба рук і рук докласти! Щоб отак все тримати — в чистоті, в порядку. Чи ж не нам з вами знати, скільки то коштує? Це ж не квартира — позамітав — і гуляй. Тут щодня щось трапляється — то там підмокло, то тут обсипалося, то там підбілити, то тут підфарбувати… Ой, та що я про наші будинки, ви на цей гляньте! Палац, королівський палац, одне слово! І все, мов новеньке! А йому ж років сто, не менше. Я ще малою була, а він вже стояв.

— Я не про ту замороку.

— А про яку?

— Пам’ятаєте тих злодіїв, що повадилися на нашу вулицю позаминулого року? Майстри своєї справи, можна сказати. Залевських пограбували, Бойків, Запоточних, а до пані Адамантської залізти не змогли.

— Так у неї який замок!

— Для добрих фахівців ніякі замки не перешкода! У Залевських таких секретних замків три штуки стояло — всі відчинили. А в Запоточних зрізали завіси, і все одно залізли! І так тихо — ніхто не чув і не бачив. Вони б і до вас залізли, не подивилися б, що прокурор, і до нас, якби не пані Аріадна.

— А що вона?

— Не знаю точно, що, але ж знайшли їх уранці біля її муру — лежали, мов паралізовані, слова сказати не могли, як міліція приїхала забирати. Три дні відлежувалися, поки отямились. Це — її робота, це вона їх…

Сусідка кивнула, погодившись. Звісно, більше нікому, вона, пані Аріадна. Як вона це зробила — невідомо, але до її будинку краще не потикатися — мабуть, якась таємна сигналізація чи електрострум під’єднано до дверей.

— А коли служба Божа? — зиркнула на годинник ота, в якої чоловік прокурор. — Вже б пора, якщо вивозитимуть о другій.

Час минав, але ані священиків, ані служби, без якої покійника не виносять із рідної хати, не очікувалося.

Ближче до другої почали церемонію прощання. Якусь дивну церемонію. До труни вервечкою потяглися чоловіки в чорних костюмах із чорними краватками. Сусідки шепотілися, називаючи кожного:

— Бач, прийшов… Директор ринку. Морда червона, ледь не лусне. А той — тримає ресторан у центрі. І цей тут, вирядився ж як, навіть сорочка чорна! Як рідну маму ховав, то в джинсах приперся, а тут… І теж пішов руку цілувати!

— І ви тут? — прошепотів знайомий голос. — Ви ж сусіди…

Софія озирнулася — і нікого не побачила. Зніяковіла.

Голос лунав на рівні її плеча, а вона ж звикла задирати голову, коли розмовляла із чоловіками. Це ректор Георгій Григорович прийшов чомусь попрощатися із покійною. Що їх пов’язує із цією старенькою, звичайною жінкою? Чи вона колись була лікарем? Ні, точно, ні. Родич? Знайомий? Але знайомих у неї чимало, судячи із кількості чорних машин і чорних костюмів.

— Ходімо, попрощаємося, — запросив Смереканичів звичним керівним тоном Потурайко.

Вервечка якихось майже однакових людей, що ішли до труни, поріділа. Першим рушив Георгій Григорович, він виконав цей невідомо ким затверджений ритуал — торкнувся руки покійної і поцілував її пальці. Аж тепер Софія роздивилася — вони цілують не руку, як належить за церковним обрядом, а перстень! Отой, із рубіном! Потім підійшов Орест. Він руки не цілував — не така вже близька родина. Перехрестився, відійшов, пропустивши Софію.

У мерехтінні свічок і отій особливій напівтемряві, яка оточує зазвичай цей сумний ритуал, в особливій тиші, яку перебиває тільки шепіт чи поодиноке схлипування, все видавалося загадковим, незвичайним, і повним смутку й величі. Навіть той, хто не був близько знайомий з людиною, як-от Софія, потрапляв у полон цього стану прощання і замислення над минущістю життя і себе у ньому. Але Софія не відчувала себе тут чужою — в цьому будинку жили її книжки, ця добра стара жінка їх читала. Як вона тоді, в лікарні, просила її зайти, поговорити, скільки добрих слів сказала, як тримала за руку! А вона не зайшла. І не зайде вже тепер. Почувалася у чомусь винною. І з оцим почуттям вини торкнулася правиці покійної. Отієї правої руки, що стирчала всіма пальцями отак неспокійно, наче щось хотіла упіймати.

Погладила ці холодні білі пальці, відчула холод перснів, так і не зігрітих губами тих, хто прощався.

І враз відчула, що холодна рука наливається силою, оживає. Тонкі, але сильні пальці стиснули її руку.

Софія не змогла ані злякатися, ані вимовити бодай слово. Заклякла, заціпеніла… А злякатися просто не встигла. Все тривало якісь секунди. Люди, що це? Покійниця вхопила її за пальці! Тримає! Але ж це неможливо, ця жінка мертва, мертва!

Глянула в обличчя пані Аріадни. І очі покійниці розплющилися на мить, сяйнули їй назустріч блискавкою цілком живого, осмисленого погляду, і знову згасли, сумирно заплющилися.

Ніхто нічого не помітив. Жодного звуку, ані грому, як очікувалося б після блискавки, ані дощу, анічогісінько… Лише руки покійної лягли собі тепер спокійно й умиротворено, чемно склалися на грудях, як належить сумирній небіжчиці, а обличчя втратило той особливий вираз пошуку, заспокоїлося, задоволено і сито усміхнувшись. Ніхто нічого не помітив. Ніхто? Чому ж тоді з таким полегшенням зітхнув оцей Роберт Олександрович, що невідступно стежив за ритуалом прощання, наче контролював правильність і послідовність виконання якогось таїнства? З полегшенням!

Наступним підійшов до труни батько. Перехрестився. Змовив молитву.

Софія почувалася якось дивно. Ніби нічого не сталося — і сталося ж, сталось, відбулося! Щось особливе, щось таке, чого не можна пояснити! Про що не можна розповісти! Рука, якою вона торкнулася правиці небіжчиці, стала чомусь важкою і холодною, занадто холодною,