Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

— То була пума.

— Послухайте, Прендіку,— озвався Монтгомері,— ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.

Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше, я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.

— Відійдіть берегом вище,— сказав я, трохи подумавши, а потім додав: — І підійміть руки.

— Цього вже ми не можемо,— відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе.— Це вже принизливо.

— Гаразд, тоді відійдіть до дерев,— сказав я.

— Безглузда церемонія! — буркнув Монтгомері.

Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні — і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорним порошком, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.

Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.

— Що ж, ризикну,— сказав я і, тримаючи по револьверу в руці, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері.

— Ну й добре,— незворушно сказав Моро.— І все-таки ви своєю проклятою уявою відібрали у мене кращу частину дня.

Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.

Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами... Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.

XIV. Доктор Моро пояснює

А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе,— сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили.— Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую — це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.

Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий .бік столу, не випускаючи з руки, револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!

— Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? — запитав Моро.

Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.

— Так, то пума,— відповів я,— і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...

— Це дурниці, облишмо,— сказав Моро.— Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.

Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Бувало, в голосі його прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за тебе.

Виявляється, створіння, що я їх бачив,— не люди і ніколи не були людьми. Це — тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.

— Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти,— сказав Моро.— Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Малі досягнення в цьому напрямі — як ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів — знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни — порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин. Безперечно, все це вам відоме?

— Звичайно,— відповів я,— однак ці ваші потворні істоти...

— На все свій час,— обірвав він мою мову, махнувши рукою.— Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший,— візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує в середині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер,— може, ви чули про це,— прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжірськпх зуавів? Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.

— Спродуковані потвори! — вигукнув я.— Цим ви хочете сказати мені...

— Авжеж! Створіння, яких ви бачили,— це тварини, перекраяні й виготовлені за іншою подобою. Але своє життя я присвятив тому, щоб вивчити творення нових життєвих форм. Я працював роками, поповнюючи свої знання. Я бачу, вас моя розповідь вражає, але ж я нічого нового вам не кажу. Все це роками лежало на поверхні практичної анатомії, тільки що бракувало сміливців, які б за цю справу взялися. Я не обмежуюсь змінюванням самих зовнішніх форм тварини. Фізіологія, хімічний склад істоти теж потребують значних змін. От хоч би вакцинація та інші способи прищеплення живих і мертвих тканин, про що, безперечно, ви знаєте. До цих пера-цій