Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

class="p1">— Що це тут вам, дитячий садок чи солідна установа? Ви б ото краще наукою займалися. Ніякої музики… Арію Федоровичу, я вас попрошу, щось солідніше. Мажорами і мінорами трудової дисципліни ще ніхто не піднімав, і ми не станемо.

— А то не зовсім так, — спалахнув несподівано Ховрашкевич. — Я вам, Стратоне Стратоновичу, доведу, що музика, то…

— У вас бабуся є? — перебив його грубо Ковбик.

— Нема, а що…

— Жаль. А то я хотів вас до неї послати, щоб ви їй роз'яснили, що таке музика під сходами…

Так саме життя висунуло на світ брошуровану книгу і три чорнильниці, які, наче циклопи, тепер щоранку просвічували наскрізь службову совість кожного фіндіпошівця. Цей новий порядок, що неофіційно іменувався законом «Трьох чорнильниць», і придумав наступного дня після розмови про музичні сходи Арій Федорович Нещадим. Ховрашкевич щиро заздрив Нещадимові, бо Ковбик не заперечував проти цієї пропозиції. Книгу і чорнильниці доповнювала ще одна учнівська ручка і два пера марки «рондо». Ручка приводилася в рух не самостійно, а при допомозі співробітника «Фіндіпошу», котрий, як тільки прибував на роботу, ставив у журналі свій автограф. Завідувачкою чорнильниць і пер Ковбик призначив безжалісну до чоловіків Маргариту Ізотівну Дульченко. Нове заняття їй дуже сподобалося. Більше, ніж секретарювання, бо в цій справі вона мала необмежену владу над чоловіками, які, опріч усіх своїх природних вад, виявилося, ще й систематично запізнювалися. Дульченко не йшла ні на які компроміси. Вона нікому не пробачала і нікого не слухала, окрім, звичайно, Стратона Стратоновича, якого Маргарита Ізотівна поважала, але тільки як директора «Фіндіпошу», не більше.

Оскільки роботи у неї майже не було, то між розмовами про негідників-чоловіків та комплектацією рецептів й порад вона інколи ще брала телефонну трубку і кричала через диктову перегородку, зроблену кращими майстрами Кобилятина-Турбінного під звуконепровідний термопластик:

— Стратоне Стратоновичу! Візьміть трубку. Ніби не чуєте, що вам дзвонять…

Стратон Стратонович знімав трубку, затуляв рукою мікрофон і сердито гукав через дикт:

— Ви б, Маргарито Ізотівно, хоч для блізиру запитали, хто дзвонить. Для чого ж я вас там посадив?

— А я знаю?!

Закон «Трьох чорнильниць» вніс, безперечно, неабияке пожвавлення у роботу «Фіндіпошу» і дуже позитивно впливав, зокрема, на самого винахідника — Нещадима — та Маргариту Ізотівну. Тепер Дульченко доводилося приходити у «Фіндіпош» раніше за всіх: перевіряти, чи є в чорнильницях чорнило, чи не поламані пера, а тоді, зачинивши сейф, щодня зносити той весь комплект на перший поверх, до входу, і класти на тумбочку. У книзі відвідування Маргарита Ізотівна розписувалася першою. Потім приходив Карло Іванович Бубон, який був точний, як старий хронометр, після нього — Зося Чудловська, Адам Кухлик, а вже тоді — Нещадим.

Арій Федорович майже завжди прибігав, як спринтер: спітнілий, захеканий. Але цього разу трапилося гірше. Арій Федорович схопив ручку, вмокнув у чорнильницю — і його обличчя побіліло, як у першокласника біля дошки. Чорнило було зелене! Він глянув на годинник: п'ять хвилин із секундами на десяту. «Запізнився. Всього на кілька хвилин», — з жахом подумав він. Маргарита Ізотівна, не приховуючи сардонічної посмішки, чекала, що ж воно буде далі. Цим чорнилом розписувалося тільки двоє: Сідалковський і Чигиренко-Репнінський. Інколи для сміху, як казав Ковбик, ставив свій підпис і він. Але це траплялося рідко. Переважно тоді, коли збирався за запізнення для профілактики зробити комусь «протирочку», як образно висловлювався він. Або ж коли Арій Федорович доповідав, що, судячи з книги відвідування, трудова дисципліна у «Фіндіпоші» падає на очах, як крива по надоях.

— Чи яблука в осінньому саду, — додавав Стратон Стратонович і обіцяв Арію Федоровичу розібратися, вбачаючи в цьому натяк і на себе.

Червоне чорнило входило у свої права після дев'ятої години п'ятнадцяти хвилин (ця чорнильниця стояла до тридцяти хвилин на десяту). Користувалися ним, як правило, теж двоє: Ховрашкевич і Панчішка. Вони й тепер приходили пізніше за всіх, при цьому виправдовувалися, що й ідуть з роботи тоді, коли вже нікого немає, отже, ніяких книг і чорнильниць визнавати не хочуть.

— Ми не чиновники — ми науковці, — доводив Ховрашкевич Стратону Стратоновичу, і в цьому його несміливо й скорочено (тільки кивком голови) підтримував Панчішка.

Тому фактично цей закон діяв тільки на його батька — Арія Федоровича Нещадима. Отож у цю ганебну для себе хвилину він поклав за мету з чорнильницями покінчити. А тим часом якось треба було викручуватися.

— Голубонько, — благав він Маргариту Ізотівну, — дозвольте фіолетовим… Як виняток… У мене вагома причина… Затримався у міністерстві…

— Міністерства так рано не працюють…

— Учора затримався… Допізна сидів… Спати ліг перед ранком… Проспав… Дружина не збудила… Я вас благаю, голубонько… Інакше мені не пробачать і не простять. Тут же всі проти мене… Крім вас. Ви ж знаєте, Маргарито Ізотівно…

— І не просіть. Нічого не буде, — Дульченко повернулася і зробила перші два кроки на другий поверх. — Почекайте Стратона Стратоновича. Він скоро прийде. Якщо дозволить — будь ласка, розписуйтесь хоч усіма кольорами.

Арій Федорович, який сміявся тільки по суботах, та й то у високосний рік, несподівано засяяв усмішкою, як вичищений до блиску черевик Сідалковського. Від здивування у Маргарити Ізотівни затремтіли руки:

— Ви?

— Я!

— Не треба, — попрохала вона.

— Що — «не треба»? — перепитав Нещадим.

— Так сміятися не треба, — важко зітхнула вона. — Я все одно не дозволю.

— Але я вас прошу. Хочете, дорогенька, на коліна перед вами стану? Це ж удар по моєму престижу! Сьогодні рухне мій авторитет…

— А як вас на колінах переді мною хтось побачить, то не рухне? На що ви мене, Арію Федоровичу, штовхаєте? Переді мною на колінах ще ні один мужчина не стояв, а коли б і став… Ви ж знаєте, я йому б не повірила.

— Голубонько…

— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: «Будьте принципові». А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні… Он мокрі усі…

— Дорогенька, — Арій Федорович благально заломив руки. — Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.

— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..

— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.

— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський