Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

б нічого проти совєтського ладу, аби тільки Україна була возз'єднана. Це… це… просто нечуване! Аби тільки возз'єднана, хай буде і совєтська! До чого докотився політичний нерозум тих людей! Припустимо, кажу, припустимо, що уряд асигнував би додаткові кошти і в країні було б побудовано ще кільканадцять караючих закладів. Але й це, прошу мені вірити, не дало б бажаних наслідків.

— А чому ні? — випиває Безбородько келишок, що йому налила тітка Клавда. — Коли б ті тюрми була реальна дійсність, а мури товсті й грати з матеріалу, якого не міг би перепиляти жодний напилок, коли б мати певність абсолютної ізоляції, то чому б ні?

— І все одно, дорогий докторцю, це нічого не дало б. Скупчення комуністів у закритих приміщеннях могло б призвести до повстання всередині закладу, звідти легко могло б перекинутись, як пожежа у спеку, і назовні. Так, мої дорогі. Про такі випадки не писалося в газетах, але вони мали місце, і нам відомо про це.

Ольга переморгнулася з Нелею: а кому ж знати про це, як не вуйкові Сидоркові!

— Був такий випадок, — отець Ілакович зробив перерву, начеб роздумуючи, чи варто в цьому товаристві бути щирим до кінця, — був уже випадок, не будемо називати місцевості, поскільки про це в газетах не писали, коли підбурена комуністичними агітаторами в'язнична чернь заблокувала в'язничну адміністрацію, оволоділа зброєю, яка була в тюрмі, і коли б не допомога війська…

— Та що вуйцьо кажуть? — не знати чого розвеселила Безбородька (коньячок) ця невесела історія. — То цікаво! То ще добре, прошу вуйця, що знайшлося якесь дисципліноване військо, бо якби натрапили на таких, як ті у Ставках (а пропо[86], вожаків з-поміж них розстріляли — панство чули?), то ми мали б вже революцію у Польщі, а початок дало б їй наше славне місто! От цікаво було б!

— Не бачу в тому нічого спеціально цікавого, — сухо обірвав його отець Сидір.

Думав з тим презирством, яке відчуває вищий клас до нижчого: ні титул доктора медицини, ні довготривале перебування у такому центрі західної культури, як Відень, ні одруження в родині Річинських не зробили пана з того парвеню.

— Отже, прошу панства, ув'язнення перестало бути методом поборювання розкладницького елемента. Факт залишається фактом, що тюрма, яка повинна б бути місцем ізоляції, чи, як у вас в медицині кажуть, докторцю, локалізації хвороби, стає її розсадником. А що має робити уряд? Уряд, прошу панства, опинився перед дуже складною проблемою. Добре, ввели польові суди, але й це не вихід. Не вихід! Бо кожна, хоч і законом обгрунтована, так би мовити, заслужена смерть сприймається тим табором як гасло до нових виступів. А крім того, ще й таке, прошу вас. Непоказні, сірі людці, нічим особливим не небезпечні за свого життя, по смерті виростають до легендарних героїв, свого роду святих партії. І так воно виходить, що смерть теж не метод боротьби. Скажу ще більше: смерть вигідніша для них, ніж для нас. Це звучить парадоксально, але воно таки так.

— Якщо це так, то що робити з ними, коли навіть вішати їх невигідно? — знову весело спитав Безбородько. Було чоловікові весело, і не міг нічого з собою зробити!

— Та в тому й проблема, докторцю…

— Еврика! — зірвався раптом Безбородько, заплескавши в долоні, аби привернути до себе увагу всіх присутніх. — Еврика! А якби вдатися по допомогу до медичної хімії?

— Не розумію, — вдав чи справді не зрозумів його отець Ілакович.

Безбородько, хитро прискаливши око, зробив рукою невиразний жест:

— А якби так час від часу відповідний укол — і хай би жили собі за гратами… нешкідливими ідіотиками… ха… ха… ха!..

Ольга подивилася на Катерину. Слова Безбородька не зробили на неї найменшого враження. Неля нахилилась над Ольгою:

— Втікаймо звідсіль, бо я зараз… закричу.

— Пс-с…

— Твоя ідея, докторцю, була б геніальною, якби держава могла знайти приміщення і могла дозволити собі прогодувати мільйони щонайменше ідіотиків, як ти кажеш. На жаль, у нас з тюрмами швах. Але, звичайно, все це утопія, мої дорогі. А хочу навести один, — його тонкошкіре лице зарожевілося, — один приклад не з сфери утопії, перепрошую тебе, докторцю, а з реального, реального і, на жаль, дуже до нас близького життя. Катрусю, — Ілакович встав з-за стола, підійшов до Катерини і, на її подив, поцілував племінницю в руку, — я перепрошую заздалегідь, що скажу прикре для тебе, а для, — передихнув, — всіх нас компрометуюче й дуже-дуже неприємне. Але в родині перш за все — правда!

Ольга вже не мала сумніву, що хтось з родини бачив її з Бронком і тепер влаштують суд над нею. Кров ударила їй в голову: чим пояснить їм свої зустрічі з Завадкою? Що скаже на своє виправдання? Що може сказати їм на виправдання, коли не знаходила його для себе самої?

— Я «за»! — вигукнув Безбородько. Катерина машинально відсунула від нього порожній келишок. Квапливі, притому зайві рухи рук зраджували її внутрішній неспокій.

Всі застигли в очікуванні, а вуйко Сидір, наче навмисне, зволікав:

— Я зараз, прошу панства. З чого б то почати? Коли минулого місяця був у Гелі, вашої мами, — кивнув Катерині й Безбородькові, — то по дорозі зустрів я редакторку «Нової жінки».

— Ах, — замахала напахченою хусточкою тітка Наталя, — ти мені говорив. Вона просила, — звернулася до жінок за столом, — щоб дати для її газетки припис на повидло з бузини. Я, овшім, передала через нашу Орисю, але вона, напевно, забула вручити їй. Вона теж має чимало на голові. І город, і чоловіка, і коней.

— А щодо коників, то, маєш рацію, добре скачуть вони Орисі в голові.

Їдке зауваження тітки Клавди в однаковій мірі могло стосуватися замилування Орисі кінським спортом, як і її флірту з Нестором.

Ілаковичева з усмішкою апробувала перший варіант:

— Овшім, овшім, Орися має пасію до коней. Це по прадідові в неї така жилка.

Безбородько вирвався нетактовно:

— А той прадід хто був? Фіакерник чи жокей?

— Ти перестанеш? — цикнула Катерина на чоловіка і додала для виправдання його і себе: — Моєму чоловікові треба щораз менше пити. Вуйцьо мали щось сказати? Прошу!

— Так… гм… Ото пані редакторка сказала мені, що меценас Білинський, наш спільний знайомий, а Гелі приятель, співробітничав, прошу я вас, у «Волі Покуття». Як кажуть, сапієнті сат — мудрому досить.

За столом стало ніяково, тихо.

Присутні дивилися одне на одного, ніби чекаючи, хто перший вибухне сміхом і розвіє цей кошмарний жарт, але ніхто не засміявся.

— Я бачу, прошу панства, що ця звістка вас вразила. Мене так