Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— До Губки. Він уже мусив повернутися, ні?

— Ти лікуєшся в Губки? — «Ну-ну».

— Не я, а ти.

Праця над картиною, серія 78

— Малинко! — Губка осяяв усмішкою своє стомлене лице.

— Я хотіла прийти в липні, але ви поїхали.

— Мусив залагодити деякі справи. Відпочити від людей. Замислитися над життям.

Я нічого не відповіла. Губка якийсь час стежив за мухою, що розгулювала по медичних картах. Урешті глибоко зітхнув і розвинув тему:

— Назрівають великі зміни, Малинко. Не знаю, чи прийму я виклик, чи я готовий.

— Аж так гостро?

— На жаль, — звільна покивав він головою. — Такий тиск.

— Сильна конкуренція?

— Що? — не зрозумів він.

— Ну, ви казали про тиск і про виклик. Я подумала, що йдеться про хортячі перегони.

— Хіба я виглядаю на любителя перегонів?

Звісно, що не виглядає.

— Може, це тільки літня хандра?

— Я хотів би, щоб так було, — він послав несміливий усміх кудись у космічний простір.

Ми сиділи так зо дві хвилини. Раптом Губка спохопився.

— Ти, мабуть, прийшла не просто так?

— Як і завжди, мене привели до вас проблеми.

— Що цього разу?

— Тотальний пофігізм. Мені все байдуже. Нічого не прагнеться. Ні до чого не тягне. Нічого ні тішить, ані засмучує. Нірвана.

— Ми, психіатри, називаємо це апатією. Відколи ти перебуваєш у такому стані?

— Правду кажучи, від початку вакацій. Тільки те, що в липні я не звернула на це уваги. Мала багато клопоту. Шукала роботу, переїжджала, рятувала подругу, яка була в розпачі.

— Ти не мала часу подумати над сенсом життя?

— Тепер теж не думаю. Я взагалі ні про що не думаю. Може, трохи про один серіал. Він дуже мене затягнув.

— А коли захист?

— Два дні тому. Захистилася, — випередила я Губчине питання. — На п'ять.

— І навіть така подія не вивела тебе з анабіозу?

Я хвилину розмірковувала.

— Вивела, на дві доби. Я саме встигла купити спідницю та квіти для екзаменаційної комісії. Але вже після захисту втратила весь запал.

— Як же ти сьогодні дійшла?

— Мене пригнав копняками один знайомий гомосексуаліст.

Губка потер ніс, відтак спер підборіддя на долоні й зиркнув крізь розчепірені пальці. Знайомий жест.

— Ну що ж, Малинко. Скажу тобі так.

— Ми вже маємо якийсь нарис?

— Нарис? — наморщив він брови, а потім викресав ще одну стомлену усмішку. — А, так. І саме йому присвятимо сьогоднішню зустріч.

— Але ліки також будуть? — упевнилась я.

— Будуть, тільки спочатку кілька вступних слів.

— Інструкція з користування?

— Дай мені хоч почати. Перебиваєш, як твоя мама…

Він замовкнув.

— Звідки ви знаєте, що моя мама перебиває? — Я глянула на нього поглядом Tyrannosaurus rex. Це називається вплив мас-медіа на невербальну поведінку.

— Я познайомився з нею на записі програми про чоловіків-пройдисвітів. Останнім часом цього дедалі більше, — Губка не уточнював, чого дедалі більше.

— «Пройдисвіти та двоєженці»? Я бачила й згоряла від сорому.

— Твоя мама — надзвичайна жінка, — Губка дивно зашарівся. — Неймовірне поєднання бездоганності та істерії.

— Я знаю.

— Вразлива і водночас так приголомшливо сильна.

Він змовкнув і зітхнув. Як людина, дуже змучена життям. Хвилинку. Я чогось тут не розумію. Губка бачив мою маму тільки на записі — і зразу повна характеристика. Я сказала б, завершена картина. А я? Ходжу до нього вже два роки, і єдине, що ми маємо, це нариси, імлисті контури. Як це можливо? Вочевидь, я є складною особистістю.

— Так, вразлива, — визнала я, — зокрема при свідках чоловічої статі. Але я прийшла не за тим, аби вислуховувати про свою маму.

— Правда, — кивнув Губка. — Ми мали робити нариси. Спочатку кілька слів про депресію.

— Я радо дізналася б, чому вона злапала мене серед літа.

— А ти як думаєш? Чому?

— Таж я повинна тішитися. Закінчила університет.

— Власне, закінчила. Що далі?

— Ще не знаю. Пошуки роботи, якоїсь мети.

— Або непевність. Звідси страх перед світом і запорпування у безпечний сховок. Деякі люди так реагують на великі зміни, навіть позитивні. Я мав пацієнта, архітектора, котрий виграв конкурс на кращий проект. Дуже поважний конкурс, який міг змінити все його життя. Через день після оголошення результатів він прийшов до мене, благаючи про допомогу. Він несподівано відчув порожнечу.

— Хіба не можна цю порожнечу якось заповнити? Скажімо, засипати ліками?

— Ліки щонайбільше змусять тебе про це не думати. Але самої порожнечі, — покрутив він головою, — вони не знищать.

— А що може її знищити?

— Малинко, ти думаєш, якби я знав відповідь, то й надалі виписував би рецепти в гидезній студентській поліклініці?

— Я думала, ви любите свою роботу.

— Мені теж так здавалося, — Губка потер чоло. — Двадцять п'ять років тому, після диплома. Я мріяв про роботу в університетській клініці, а опинився тут. Ну що ж, думав я. Треба полюбити те, що маєш. Буду спілкуватися з молодими людьми, вислуховувати їхні проблеми, роздавати ліки. Мені і на гадку не спадало, що робота в поліклініці може бути такою нудною. Як на фабричному конвеєрі! Що-п'ятнадцять хвилин новий пацієнт. «Доброго дня. Прізвище. З чим у нас проблеми? Відколи страхи? Відколи депресія? Відколи безсоння?» І так щодня впродовж років. Рутина засмоктує. Колись я мріяв змінити обличчя медицини, а єдине, що мені вдалося змінити, так це оббивку на фотелях.

Губка змовк і глянув на мою мармизу.

— Я теж волів би інший колір, але на гірчичну була знижка.

— Ви, напевно, теж бували в розпачі?

— Через фотелі? — посміхнувся Губка. — Я ж не Петроній.

— Я про життя. Несповнені мрії, великі плани.

— Я мав двадцять з гаком років, аби звикнути. Саме в тому і полягає зрілість.

— Якщо так виглядає зрілість, то дуже дякую. Якщо я маю покірливо погоджуватися на те, що принесе мені життя…

— Не мусиш, ти можеш боротися, — зауважив Губка. — Саме в тому і полягає молодість.

20.09. Тож я борюся. Подала нові оголошення. Енергійно переглядаю газети. Навіть не знаю, кого народила Брукі.

22.09. Сьогодні знову дзвінок із універу.

— Так, слухаю, — відповіла я зі стиснутим серцем. «Невже вони анулювали результати захисту?»

— Я дзвоню за дорученням професора. — «Таки анулювали!!!»

— Щось трапилося?

— Професор питав, чи ти хотіла б бути його аспіранткою.

— Він і справді мав на увазі мене?

— Я теж здивувалася… Тобто ти, Малинко, була гарною студенткою, нічого не скажеш, — стала пояснювати пані Чеся. — Але щоб професор телефонував у твоїй справі аж із Тенеріфе?

— Я теж цього не розумію.

— То як? Ти хотіла б?

Я на мить замислилася. Це все ж таки якийсь вихід. Може, мені дадуть стипендію.

— Коли треба подати папери?

— Взагалі-то, до першого вересня, але зважаючи на обставини… — Пані Чеся хвилину розмірковувала. — …добре