Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Бо нам треба щось їсти, — рівно озвався Розвіяр. — І десь жити. А свого замку ми поки ще не збудували.

— Ми могли б знайти заробіток, гідний воїнів!

— Ніхто тебе не тримає. Іди, шукай.

— Ти казав — у твоїй голові багато книг на сотні реалів!

— Та чи багато з них користі, поки вони в голові. А дістати їх звідти — без грошей, без гільдії, у цій глушині — не можна.

— Я думав, ти боєць, — сказав Лукс і відвернувся. — Я пам’ятаю тебе зі зброєю в руках… Коли ти дивився в обличчя смерті…

— Я теж чимало пам’ятаю, — сказав Розвіяр. — Як викручувався, наче саможерка, щоб викупити тебе у вартових. Як тягав мішки за нас двох, а ти стояв і дивився. Як приносив тобі пожерти, а ти казав — спасибі, тільки чому так мало?

Лукс щільно стулив губи. Його хвіст нервово вдарив по дощатій підлозі.

— Я тебе за собою не тягнув! — продовжував Розвіяр, уже майже не стримуючись. — Сідла на тебе не надівав і стремена не підправляв. Сам не пропаду, прогодую себе й дорогу знайду, а ти можеш забиратися просто зараз. Забирайся!

Лукс обхопив себе за плечі. Його шерсть стояла сторч, мов щітка.

— Я просто думав, що ця робота гідна раба, — сказав він тоном нижче, мов намагаючись пояснити.

— Знайди іншу.

— Я не селянин, щоб усе це робити.

— Прийде весна — дізнаєшся, що таке справжня селянська робота.

— Ба не дізнаюся. І знати не хочу.

— А мої пращури, — несподівано для себе сказав Розвіяр, — випалювали ліс великими ділянками. Розбирали горілі пні. Сіяли. Жали. Мій батько був обхідником, він бігав уздовж межі на ходулях і відганяв у ліс шкідників… Інколи вони гризли йому ходулі… Але він насаджував їх на спис…

— Значить, він був так само воїн. — Лукс підняв голову. — Він ризикував, користався зброєю, проганяв ворога. А не гнув спину, чистячи смердючі ночви.

Розвіяр не чув його. Картини далекої минувшини ніколи не навідували його з такою яскравістю й повнотою, як це трапилось уперше на борту «Луски». Але тепер, коли він заговорив про батька, усе повернулось до найдрібнішої деталі. Будинок. Поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі — із них видно двосхилий солом’яний дах високо над головою. Двоє незачинених дверей — до татової половини й до дядькової. У будинку все дерев’яне, світле і жовтаве, бежеве, темне, світле, відшліфоване тканиною і доторками, як тепла рама колиски: спи…

— Зажди, — сказав Розвіяр, переборюючи це наслання. — Ще трохи. Дочекаємося весни в теплі.

* * *

Дочекатися весни в теплі їм не вдалося. Був ясний зимовий день, Лукс, в самій легкій куртці, нісся полем, дрібний сніг розлітався з-під широких лап і блискотів на сонці. На спині в звіруїна, ухопившись за його широкі плечі, сиділа білява Ель і в захваті реготала й кричала так, що почув батько-трактирник.

За півгодини трактирник, червоний і засапаний, увалився на кухню, де Розвіяр скоблив скребачкою чавунні казани.

— Забирайтесь. Обидва! Негайно, геть!

Розвіяр заспокоював його як міг. Знову кричала Ель — цього разу через те, що батько тягав її за коси. Утрутився Лукс, одного маленького змаху лапи вистачило, щоб трактирник відлетів до стіни, ударився потилицею і захрипів. Ель кинулась до батька, уголос проклинаючи звіруїна; Розвіяр зрозумів, що серед зими доводиться йти світ за очі, а сімейного щастя в Лукса як не було, так і не мріє. І вони пішли — закінчувався короткий день, налітав вітер, Лукс плівся, низько понуривши голову. Розвіяр мовчки заліз йому на спину й щосили вдарив ногами під боки. Лукс різко зітхнув, підстрибнув так, що Розвіяр мало не повалився, і кинувся бігти дорогою, а тоді й полем, не розбираючи ковбань і ям. Він нісся широчезними стрибками, вершникові шарпав обличчя вітер, за дві хвилини Розвіяр уже нічого не бачив від сліз. Лукс гнав, квитаючись у цьому гоні з несправедливим світом, і Розвіяр серйозно почав побоюватись, що він зламає ногу, спіткнувшись об прикриту снігом гілку, чи просто налетить на дерево, розтрощивши ураз дві голови — свою й наїзника. Різко стемніло — насунулась чорна хмара. Луксові боки спітніли, Розвіяр замерз. «Ми закоцюбнемо на смерть у цій глушині», — подумав Розвіяр із бридливим подивом, і в цю мить побачив світло попереду, вогник, що пробився крізь снігове марево і стовбури дерев.

— Роз…бійники, — насилу вимовив Лукс і трохи стишив ходу. — Нарешті!

* * *

Оці одні, які заночували взимку в лісі, виявились не розбійниками, а бродячими ловцями Смерті. Розвіяр умлів, почувши відповідь низькорослого веснянкуватого мужичка, ватажка артілі. Але виявилося, що Смертю в цих краях називають річкового хапуна.

— Вона ж на одному місці не стоїть, усеїд її кишку. Перебирається хоч за течією, хоч проти, хоч через гатку перестрибує. А буває, в підземні води просякне й сидить там, поки не зголодніє. А Смертю її називають тому, що людське м’ясо дуже любить. Чує здаля. Сидиш, приміром, у човні з вудкою, або перемет свій потроху вибираєш. А тут — трісь, човник на друзки, і тільки шапка на воді плаває. Не одного ось так забрало.

Артільників було десятеро людей. Вони подорожували пішки, ночували в наметі з теплої шкури невідомого Розвіяру звіра, гребуючи постоялими дворами і, як висловився ватаг, «поважаючи трудову копійчину». У них були з собою імперські ліцензії на вируб лісу, на полювання і на убивство власне Смерті; одного погляду на обличчя Лукса досить було Розвіяру, щоб зрозуміти: чотириногий нікуди від цих людей не піде.

Появу Лукса не всі сприйняли спокійно. Один, наймолодший, навіть злякався, решта більше дивувалися, підходили подивитись, помацати. Звіруїн, якого людська цікавість звичайно дратувала, цього разу не виявляв незадоволення — навпаки, піднімав лапи, показуючи втяжні кігті, розповідав про нагорів-звіруїнів і взагалі тримався як доброзичливий чужоземець, що свідомий своєї відмінності від місцевих мешканців. Розвіяр не був певен, що артільники прийняли б до свого багаття звичайного двоногого бродягу, якби той з’явився з нічного лісу без поклику й запрошення. Але Лукс був дивовижею, і мандрівців пустили до товариства.

Горіло велике багаття. Виступала з темряви стіна чорних, порослих мохом стовбурів.

— Як піде косяк жовтохвостої — значить, і Смерть за нею. Жовтохвосту скуповують крамарі, дають імперський реал за кожну зябру! Чудо-риба, не псується й не смердить, і чоловічої сили від неї більшає, і всі хвороби минають, так кажуть. Тому жовтохвоста в ціні.

Узимку Смерть, виголоднівши, починала метатись по річках та озерах, полюючи з-під льоду. Артільники терміново йшли на виклик: недалеко звідси — може, півдня дороги залишилось — якусь бабу затягло під лід,