Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

все є час. Смерть сама зустріне тебе, коли ти вийдеш через Західні Ворота. Повернешся туди, звідки прийшов. Цього нам не уникнути.

― А при чім тут Лі, коли кожен це знає?

― Для Лі не існує ні Східних, ні Західних Воріт. Він пильнує Бібліотеку. Той, хто бачить, як книжки пишуть самі себе, може зробити все. Єдине, чого він не може, це відшукати ту книжку, яка знищить Притулок, якщо його взагалі можна знищити. Лі ― тільки людина. Я це чула і не все розумію, хоч і довго тут прожила. І мені теж доведеться колись піти.

Але Ізидор інакше сприйняв цю байдужу покору смерти. Він узяв зі столу ніж, який різав хліб та овочі, і черкнув лезом по тому самому місці на лівій руці. Ніж виявився тупим.

― Деякі рани довго гояться, синку. Навіть тут, ― мовила Марфа, і хлопець раптом відчув, скільки сили у погляді її глибоких чорних очей. Ніж у його руці розсипався на порох, наче був не із заліза, а з трухлявого дерева.

― Перед тим, як умерти, синку, спробуй трохи пожити, ― додала Марфа, чия слабкість, як і слабкість Старого, була оманливою.

― Якщо тут, у Притулку, немає смерти, то немає і життя. А отже, нема й любови. Тому й Настуні сюди не можна. Так чи ні?

― Ні, хлопче. Якщо тобі болить ― отже, є. Камінь теж живе, вмирає, відчуває, але так повільно, що наше око цього не помічає. Придивися до того, що здається тобі незмінним: до каміння, старих дерев, річки… Вони теж мають початок і кінець. Так і в Притулку: ми змінюємося, забуваємо власні імена, шукаємо себе, прагнемо увійти через золоті двері…

Коли Марфа це говорила, її лице ставало схожим то на обличчя Старого, то на Лі, то, помолодшавши, набувало рис обличчя Антона ― Писаря Східних Воріт. Це сам Притулок промовляв до Ізидора: рідкісна мить, коли Притулок іде на допомогу, тим самим допомагаючи і собі, бо, якщо Притулок прийняв тебе, ти навіки стаєш його частиною…

― Те ж діється і в тому світі: людина ― частинка всієї людськості, і кожна крапля її крови, кожна мить радості змінюють світ. Тільки там річки течуть на південь, а тут усі дороги ведуть на захід, до Воріт, що можуть бути залізні, дерев’яні, а чи золоті, а, може, їх просто і не існує, так собі ветхі стовпчики, між якими треба пройти, місточок через струмок. Ти забереш туди те, що найдорожче, що проніс усіма дорогами: власну душу, ту окремішність, яка наповнює форму, що зветься людиною…

Мов зачарований, вдивлявся Ізидор в обличчя Марфи, яке було і не було обличчям старої жінки. Певно, вона говорила, але він не чув її голосу ― той голос звучав у його свідомості. Він бачив лице молодої жінки, потім дівчини, в очах якої світився тисячолітній досвід терпіння… Лише декого він упізнав серед цілої галереї образів, а серед них ― дівчинку, що проминула разом з першим снігом, тиха і безборонна, як його Настуня ― бідолашна слабка квіточка, якій не вистачало бодай трохи світла й тепла. Ті, кого він не впізнавав, забувалися швидко. Але образ дівчинки він упіймав, наче сонячного зайчика, і хотів затримати собі.

І тієї ночі бентежна душа Ізидора, яка слухалася лише власних почуттів, могла б вирушити наосліп, загрожуючи спокоєві Притулку та й самому його існуванню, якби двері не виявились зачиненими. Ті двері, що замикають дорослі перед собою, міркуючи, що у світі не так багато речей, якими можна ризикувати, і що ніч таїть у собі багато прикрих несподіванок.

…Джон Сміт підіймався мокрим слизьким схилом, хоч за такої холоднечі то було не найліпше місце побути на самоті. Хмари майже лежали на верхівках дерев, але то була ілюзія: хмар неможливо торкнутися рукою, бо вони зіткані з іншої матерії. Джон Сміт був чужим у тому світі й залишився таким отут. Жодна людина не могла наблизитися до нього. Мусив із цим жити. Слова Ізидора про бритву, нагострену ним, на якусь мить прорвали заслону недоторканості. Відколи він прийшов до Притулку, намагався дістатися до того, що було закладене у ньому від народження ― справжнього призначення. Із цими думками він міг би жити й у тому цементному містечку, якби не великий чорний автомобіль, що кружляв довкола.

Лише сьогодні йому було подано знак, що без Притулку пошуки були б марними, і серце Джона Сміта замість болю наповнила радість. Оминаючи каміння, що лежало на схилі, він знав, що більше ніколи йому не доведеться зносити його на гору і що будівля не розпадеться. Він перестав бути Сізіфом, і врятували його кілька слів напівбожевільного хлопця.

Джон Сміт став на горі, зарошений по коліна, з лицем, вкритим краплями туману. Цвів глід. Дощ йому не зашкодив. Ніжна зелень на світлих пагонах бузини наповнювала повітря терпкістю. І поруч була єдина істота, з якою він міг поділитися радістю.

― Мамо, ― сказав Джон Сміт, ― я знаю, це зробила ти. Я ― вільний. Я не приноситиму нікому нещастя. Я зрозумів, що у кожній людині є щось гідне співчуття. Мені мало твого прощення, а каятись я ніколи не вмів. Хай усе лишається так, як є. Важливо лише те, що відтепер жодна істота не загине від моїх рук. Я хотів руками вбивці збудувати дім. У тому світі будинки будують ще гірші за мене, але тут не можна так будувати. Єдиний дім, у якому ти могла б оселитися, це моє серце. Зараз я хлопчик, котрий мріє про майбутнє. Ти звільнила його у мені. Може, я навчуся сміятись і дивуватися повітряним зміям Лі, поки ростиму, а тоді піду подивитися світ…

Він вийняв з кишені на грудях образок, що геть вицвів від його поту.

― То не ти, я знаю, але мені так затишніше. Я теж на себе не схожий. І слова мої далекі від того, що я відчуваю. Попереду в нас вічність, щоб виправити це непорозуміння…

Джон Сміт стояв і йому здавалося, що кожен бачить, де він: угорі чи внизу, чи за стінами. Кожен міг відчути його присутність, усе ще несміливу ознаку існування. А пагорб, вершина ― це місце, яке нагадує йому дитинство, коли він утікав у гори від п’яного батька, щоб помріяти про доросле життя, не знаючи, що воно стократ страшніше за безпомічність і невинність дитини.

― Немає любові, каже… ― бурмотіла стара Марфа, залишившись сама. Розмова