Філіп Пулман - Янтарне скло

не міг щоразу відриватися від ковальської роботи та класти дровину в потрібне місце, тож йому залишалося тільки довірити це завдання Вілові. Утім, хлопець швидко показав, що на нього цілком можна покладатися.

Ведмідь також зауважив, що Вілу не слід очікувати, що ніж буде точнісінько таким самим, як раніше. Він буде коротшим, адже кожна наступна частинка леза має дещо перекривати попередню, інакше їх не можна буде скувати. Крім того, незважаючи на газ із каменів, поверхня ножа трохи окислиться, і гра кольорів на ній уже не буде такою виразною, як раніше, а рукоятка почорніє. Але лезо буде так само гострим, як колись, а головне, не зміняться його властивості.

Отже, Віл, прикриваючи запалені від спеки очі, опаленими руками підкладав смолисті гілки в ревуче полум'я, розміщуючи їх так, щоб жар зосереджувався там, де це було потрібно Йорикові.

Тим часом сам Йорик обробляв розміром із кулак камінь, котрий він відібрав, переглянувши велику кількість інших. Ведмідь потужними ударами шматка броні надавав каменю потрібної форми та гладкості, і незабаром у печері запахло не тільки димом, а й кордитом від розколотого каменя. Лише галівесп'яни не брали участі у роботі — Пантелеймон також запропонував свою допомогу й тепер у вигляді крука махав крилами, роздуваючи вогонь.

Нарешті форма молота задовольнила Йорика, і він поклав перші два шматки леза магічного ножа прямо в осердя жарко палаючого багаття та сказав Лірі, щоб вона гнала на них газ із каменів. Деякий час ведмідь мовчки спостерігав за вогнем, його довге біле обличчя посеред хмари диму набувало кольорів полум'я. Віл побачив, що поверхня металу почервоніла, потім пожовтіла і зрештою побіліла.

Йорик уважно дивився на те, що відбувалося зі шматками, тримаючи лапу напоготові, щоб у потрібну мить вихопити їх. За декілька хвилин вигляд металу знову змінився — його поверхня засяяла та заіскрилася, і в усі боки від нього полетіли іскри, схожі на феєрверк.

Тут права лапа Йорика смикнулася, і він кінчиками пазурів схопив перший шматок леза. Миттєво поклавши його на залізну пластину, що являла собою задню частину його нагрудника, ведмідь схопив інший шматок. У повітрі запахло паленими пазурами, але Йорик зовсім не звернув на це уваги — рухаючись надзвичайно швидко та вивірено, він наклав краєчок другого уламка леза на перший, високо підвів ліву лапу та вдарив кам'яним молотом.

Від потужного удару кінчик ножа, що лежав на камені, підскочив. Віл подумав, що решта його життя залежить від того, що відбувається у цьому крихітному металевому трикутнику, в точці, що відшукує щілини між атомами. Всі його нерви затремтіли, відчуваючи кожен спалах полум'я та коливання кожного атома в решітці металу. До цього дня він гадав, що для роботи з цим лезом годиться лише справжня домна, обладнана найкращим устаткуванням. Але, як він побачив, інструменти можуть бути вельми простими — головним чинником була Йорикова майстерність. Йорик проревів, перекриваючи брязкіт:

— Сконцентруйся на лезі! Ти також маєш кувати його, це не лише моя, а й твоя робота!

Віл відчував, як усе його єство труситься під ударами кам'яного молота, стиснутого в кулаку ведмедя. Наступний шматок леза вже розжарювався у полум’ї, а Лірина гілка гнала на шматки потік газу, що мав охороняти його від пожираючого залізо повітря. Віл відчував усе це, відчував, як атоми металу зчеплюються між собою, усуваючи розлам і формуючи нові кристали, вишикуючись згідно з невидимою структурою металевої решітки.

— Краї! — проревів ведмідь. — Тримай краї на одній лінії!

Він мав на увазі, що Віл мусить робити це силою думки, і хлопець так і зробив, відчувши крихітну нестиковку й майже одразу відчувши, як вона зникла, коли краї злилися в єдине ціле. Уламки було спаяно, і Йорик узявся за наступний шматок.

— Клади новий камінь! — наказав він Лірі, і та зіштовхнула перший камінь і поклала на його місце новий.

Віл оглянув дрова та розламав одну з гілок, аби вона не заважала жару, а Йорик знову почав працювати молотом. Віл розумів, що його завдання стало на один ступінь складнішим: тепер він мав силою думки розташувати новий шматок дуже точно щодо попередніх, адже лише в такому разі Йорик зможе полагодити ніж.

Робота над ножем продовжилася. Віл і гадки не мав, скільки ще вона триватиме. Ліра відчувала, що її руки печуть, очі сльозятьєя, шкіра почервоніла та опеклася, а кожна кістка її тіла ниє від утоми. Але вона все одно підкладала нові камені, а стомлений Пантелеймон уперто змахував крилами та роздував полум'я.

Коли справа дійшла до останнього шва, голова Віла дзвеніла, і він був такий виснажений розумовими зусиллями, що йому важко було навіть покласти дровину у вогонь. Він мав збагнути всі зчленування в лезі, інакше ніж просто розсипався б на шматки. Коли ведмідь дійшов до останнього, найскладнішого шва, котрий мав поєднати вже майже готове лезо з тим невеличким його відрізком, що залишився на рукоятці, хлопець мав охопити думкою весь ніж і кожний окремий його шматочок — інакше ніж розлетівся б на уламки, наче Йорик ще нічого не робив.

Ведмідь також відчув це, а тому перед тим, як почати розжарювати останній шматок, він зробив невеличку перерву.

Він подивився на Віла, але в його очах хлопець не побачив нічого, ніяких емоцій та думок — лише бездонний чорний блиск. Утім, він зрозумів, що хотів йому сказати Йорик — це робота, вона важка, але вони спроможні довершити її й мають це зробити.

Вілові цього цілком вистачило: він повернувся до вогню, послав свою уяву до зламаного кінця рукоятки та налаштувався на останній, найскладніший етап роботи. Скільки він триватиме — невідомо, але це вже пусте.

Отже, вони з Йориком і Лірою розжарили ніж, і коли ведмідь вдарив востаннє, а Віл, відчувши, що атоми з'єдналися і тріщина зникла безслідно, вивів розум із леза, хлопець миттєво упав на підлогу печери та дозволив виснаженню обійняти його. Ліра була майже в такому самому стані: її очі оскляніли та почервоніли, а волосся прокоптилося та було вкрите сажею. Навіть Йорик ледве стояв на лапах, його смух у декількох місцях підгорів та був уже не кремово-білим, а чорним від попелу.

Поки вони працювали, Тіаліс і Салмакія спали по черзі: один із них завжди пильнував. Наразі спав Тіаліс, але коли лезо почало остигати, послідовно перетворившись із червоного на сіре, а з сірого на сріблясте, Салмакія стусонула свого супутника у плече, розбудивши його. Він скочив із таким бадьорим та сторожким виглядом, наче зовсім не спав.

Але Віл не