Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

і старі шкільні столи, за якими навчались іще Лідчині однолітки, розташувались на своєму законному місці, настільки законному, що залізні ніжки меблів утрапили кожна в свою заглибину на лінолеумі. За винятком, звісно, тих кількох приміщень, які під час апокаліпсису вигоріли дощенту, — там лінолеум був майже новий.

Яна, донька Тимура і Сані, губилась у морі квітів і бантиків, що утворилося під табличкою «Перший К». Широчезне подвір’я вщерть було заповнене людом; малята з середньої та молодшої груп прилипали до вікон, розплескували носи об скло, із заздрістю дивилися на старших братів і сестер, у яких сьогодні, просто зараз, починається нове доросле життя. Лідка пригадувала себе, як вона видерлась на підвіконня й шукала в такій самій збудженій юрбі Тимура і Яну.

Усі вони — і вона, Лідка, теж — свого часу пішли до першого класу саме тут, у двісті п’ятій. Потім, на верхівці татової кар’єри, всіх трьох перевели до ліцею: Яна з Тимуром були тоді в шостому класі, Лідка — в четвертому. А племінницю Яну збиралися віддати в ліцей уже з першого дня навчання, але в Тимура не вистачило на це грошей, а в тата — впливу.

— Слухайся вчительку… — удвадцяте повторила Саня.

Яна відкопилила примхливу губку:

— Виховательку? Тамару Михалівну?

— Це вона була вихователькою, а тепер вона вчитель! І до тебе інші вимоги, зрозуміла?

— Ага, — сказала Яна байдуже.

Худенька і миловидна Лідчина племінниця була на свої роки розвиненою й надто непокірною. Лідка мовчки співчувала незнаній Тамарі Михайлівні, що мучилася з Яною чотири роки в садочку і, певно, приреченій мучитись іще щонайменше рік — доки Саня з Тимуром не примудряться перевести дівча до ліцею.

Мама розчулено всміхалась. Тато почергово клацав то язиком, то фотоапаратом. Супився, заздрячи потай, шестилітній Паша, що виявився на півроку молодшим за власну небогу й тому потрапив у середню групу. Лідка бачила, як Яна повернулась до натовпу й цілеспрямовано показала дядечкові язика.

— Ой як час спливає, — плаксиво сказала незнайома гладка тітка, що опинилась поруч.

— Батьки першокласників! Відійдіть за білу лінію! — прокричав мегафон наполегливим голосом професійного педагога.

Лідка попрощалась із Тимуром і Санею, кивнула Яні й вибралась із натовпу. На цьому святі вистачає штовханини й без далеких родичів.

Вулиці були напівпорожніми; місто повелося на першому дні навчання. Усі рекламні щити пропонували якщо не зошити, то ранці, якщо не ранці, то скриньки для сніданків або самі сніданки, «для підтримання сил маленького відмінника». Подекуди на вулицю виставили репродуктори, що викликали ностальгію за невибагливими шкільними пісеньками. «Ой як час спливає», — зітхала ведуча радіопередачі.

Лідка зайшла в автомат і зателефонувала Славкові на роботу. Ніхто не брав слухавку; нічого дивного, перший день навчання завжди вважався неробочим днем, зокрема і в Інституті кризової історії.

От тільки навіщо Славкові було брехати, що сьогодні о дванадцятій у нього нарада?

Цікаво, до якої школи пішов цей його нащадок. І ще цікавіше, як він називає батька: тато? Дядько? Ярослав Андрійович?

Лідка послухала довгі гудки, зітхнула й набрала коротенький, давно набридлий номер.

— Приймальня слухає.

— Говорить Зарудна. Шеф на місці?

— Хвилинку…

Контора працює без вихідних. Хоч перший день навчання, хоч останній — секретарка на місці, і шеф також на місці, та от чи захоче він розмовляти?

Клацнуло в слухавці. Глухий голос без будь-якої інтонації:

— Алло…

— Доброго дня, Вікторе Олексійовичу. Я хотіла спитати, чи є новини щодо мого…

— Є, — перебив її голос, цього разу з відтінком роздратування. — Одинадцята нуль-нуль, сто перша кімната. Поговориш з однією… людиною.

— Дякую, — сказала Лідка, але слухавка вже пищала короткими гудками.

Вона подивилася на годинник — пів на десяту. Зайвий час. Вирвані з життя півтори години.

Але невже її справа зрушить із мертвого місця?

Вона сіла в автобус — добре, що він був майже порожнім. Спинка сидіння попереду була розмальована різноманітними пиками; це ще квіточки, десь за півроку підуть написи. Спершу найбезневинніші, а що далі, то дужче…

За двадцять хвилин вийшла на набережній — уздовж вулиці рябіли кіоски, відчинені й зачинені, брезентові та скляні, і кожен другий вабив яскравою вивіскою: «Шкільний базар».

Бетонними сходами вона спустилася до моря. Чайки, що порпались у ящику для сміття, неохоче пошкутильгали на кілька метрів убік. Раз у раз спотикаючись на камінні, Лідка дісталась до знайомої розколини.

Підстелила поліетиленовий пакет, умостилась, схрестивши ноги.

…Під час їхнього зі Славком медового місяця — відразу після повернення з експедиції — вони любили усамітнюватись тут і пекти картоплю на жару. І згадувати, як було добре тоді, в першу ніч, у наметі.

Тоді Лідка була ще свято переконана, що не сьогодні-завтра тест на вагітність дасть позитивний результат.

Із кожним новим пікніком картопля робилася все сухішою, а смажена ковбаса все більш масною й огидною.

Зрештою потреба в романтичних вечорах біля моря зникла зовсім.

Лідка похмуро посміхнулась. Море було сірим, як велетенська, до обрію, миша.

Вона показала перепустки — спершу зовнішню, потім внутрішню. Внутрішня, червоно-рожевого кольору легенів, викликала в неї особливу відразу. Стільки зусиль знадобилося, щоб отримати її, і стільки відкриттів марилось за порогом штучної таємниці, і якою порожньою й надуманою виявилась уся ця заборонена наука, і разом з тим якою ревнивою і мстивою; захопивши в своє нутро людину з рожевою перепусткою, вона нізащо не бажала випустити її назад.

Двері сто першого кабінету були оббиті шкірою. Найпевніше штучною, але дуже схожою на справжню. Шкіра працівників-невдах, подумала Лідка — і не усміхнулася на власний жарт.

— Олександре Ігоровичу, до вас Лідія Зарудна…

Вона увійшла. Чоловік, що сидів за важким столом, підвів голову, і спершу вона його не впізнала. І лише коли він насупив брови і підборіддям указав на стілець — лише тоді вона здригнулась і напружилась.

Саша дуже змінився за останні п’ять років. А може, це партикулярний костюм із краваткою змінювали його до невпізнанності. І ще — гладенько зачесане волосся.

Яка стрімка кар’єра, подумала Лідка, всідаючись і влаштовуючи на колінах бувалу в бувальцях торбу. Яке в нього звання? І яке звання було ТОДІ?

Вона згадала себе, коли борсалась у хвилях, із останніх сил хрипко гукаючи: «Сашо, Сашо», і людину на березі, ось цю людину, навмисне заглиблену в читання. Щоправда, море шуміло так гучно… А вона кричала так тихо…

— Мені передали вашу заяву, — стиха сказав колишній підводник. — Що спричинило таке радикальне рішення? Таке несподіване для всіх, хто вас знав?

Лідка подивилась йому в очі. Саша, здавалось, не впізнавав її. У всякому разі, в прозорих його