Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

показала б зіркам кулак, але не хотіла, щоб прохолодна вода заливалась у вухо.

…А людство — неабиякий вихованець. До всього пристосується. Живе потихеньку зі страховим полісом у зубах, активно користується «домовленим часом» і, кажуть, навіть трохи розвивається…

Вона змерзла. Перевернулась на живіт і «пляжним брасом» попливла до берега.

Багаття красиво розбивалося на поверхні води, відбивалось у кожному мокрому камінці. І біля багаття відбувалася колотнеча. Лідка роззявила рота.

Сергій сидів, ледь обійнявши Валю за міцну талію. Обоє були білі, як піна, навіть відблиски багаття не могли надати їхнім обличчям людського відтінку. За два кроки від парочки стояв водій Валера, і в руках у нього був автомат із пристебнутим ріжком.

Лідка миттю ослабла і зрозуміла, що зараз утоне. На щастя, під ногами відшукалось дно.

— С-сука, — розбірливо вимовив Валера. — Ти… забери лапу. З цієї хвойди. Уб’ю. Обох.

Валера був веселим, енергійним чоловіком середнього віку. Лідка ніколи не бачила, щоб він був роздратованим чи сварився.

Розгублені солдатики сиділи поруч, роззявивши роти, вчепившись кожен у свою бляшанку. Лідчине покоління, молодша група. Їх погано годують, подумала Лідка відчужено. Вони голодні…

Біля багаття валялась порожня каністра з-під вина. Коли вони встигли СТІЛЬКИ випити?!

Валера похитнувся. Ширше розставив ноги. Дуло автомата окреслило півколо. Навіть Лідка інстинктивно пригнулась, пірнула і під водою почула різке — та-та-та…

Блідий технік Сергій усе ще сидів, обіймаючи бліду Валю.

Солдатики так само стискали кожен свою бляшанку.

Зате Валера лежав на камінні. І автомат був у руках у Саші, а Сашина нога наступала на Валерину шию.

— Ти-хо, — сказав Саша пошепки, але так, що й Лідка почула. — Ти-хо. Цить.

Ніхто не зронив ні звука. Не випускаючи Валериної шиї, Саша повернувся до офіцера і крізь зуби заговорив мовою, з якої Лідка розуміла лише окремі слова. Офіцер слухав, і спершу його обличчя зробилося білим, як у Валі, а потім густо-червоним, у напівтемряві майже коричневим. Офіцер був також Лідчиного покоління. У якому він званні, вона так і не зрозуміла.

Потім дзенькнули порожні бляшанки. Солдати встали, підхопили кожен свій автомат, причому той, що брав зброю з Сашиних рук, ледь не знепритомнів. Уся трійця підтюпцем відійшла в темряву, і звідти вже долетіли верескливі команди і дзвін мордобою.

— От блін, — сказав водій Паша.

Решта мовчали.

Сергій уже забрав руку з Валиної талії. Валя закусила пухку губу. Водій Паша методично підбирає розсипані стакани. Славко — Господи, з ним хоч нічого не сталось?! І цивільник Саша, а там, де він, завжди щось відбувається.

Завовтузився Валера, придавлений Сашиною ногою.

— Ус… ти…

Саша відступив і дозволив йому підвестись. Валера встав; губи його були замащені кров’ю з розбитого об каміння носа.

Саша згріб Валеру за комір теніски. Акуратно, в обхід багаття, вивів до моря й тут зважено, коротко вдарив під дих. Валера охнув і перекинувся у воду; Саша підвів очі й побачив Лідчине обличчя над водою.

— Виходь.

— Я гола, — пробелькотіла вона ледь чутно.

— Виходь і вдягайся.

Лідка поквапилась до свого одягу — наполовину вплав, наполовину підстрибуючи. Навкарачки вибралась на берег, довго не могла відшукати шорти. У воді гучно вовтузився Валера, поширюючи розлогий діапазон непристойних звуків, стогнав і лаявся.

— От блін, — повторив водій Паша. — Оце шмурдило, мабуть, тютюну підсипали.

— І що тепер? — хрипко спитав Сергій.

— Тепер — штани випери, — з несподіваною злістю відгукнулася Валя. — Теж мені мужики… Один кретин схопив пукавку — всі зразу обі…лись.

— На себе подивись, — відрізав Сергій.

— Тихо, — сказав Саша. — Один перепив. Він тепер до-овго роботу шукатиме, я подбаю… Але якщо хто рота відкриє сп’яну чи здуру… теж роботу шукатиме. Довго. Ясно?

Усі мовчали. Паша підкинув у багаття трави та хмизу. Валера затих, виповз на берег, сів лицем до моря, схиливши голову на руки.

Потім Валя підвелась — зухвало яскрава, смілива, облита світлом багаття. Ніби пережитий страх переплавився тепер у збудження, в браваду, недарма так хижо виблискували примружені вологі очі.

— Хто б мені допоміг цей кошик назад відперти? Славо, ти наче тверезіший за інших?

І усміхнулась. Лідка бачила її усмішку, бо саме до цього часу встигла вдягтись і брела до багаття, щоб зігрітися.

Зависла пауза. Багаття горіло високо й рівно. На щоках Сергія грали жовна, Паша підбадьорливо всміхався. Навіть Саша озирнувся, глянув на Славка, оцінюючи поглядом.

Тріщала, згораючи, трава. Те, що раніше було водоростями й жило на глибині, в царстві тиші і риб. А потім померло, було відринуте й викинуте штормом, висохло під палючим сонцем, тепер зникало в багатті, не лишаючи навіть попелу.

Лідка глибоко зітхнула.

— Ні, — сказав Славко, дивлячись убік.

Багаття потроху пригасало. Морська трава горить швидко.

Валя усміхнулася знову, але зовсім іншою усмішкою:

— І що робить із людьми хронічний спермотоксикоз…

Славко підскочив — і якоїсь миті зробився схожим на Сашу. Так само швидкий і безжальний; стискаючи кулаки, він зупинився перед Валею, і тоді інтендантка усміхнулась утретє, та так, що навіть у Лідки звело щелепи.

— Що, Славо? Ти щось хотів сказати?

Сергій примирливо втиснувся між ними:

— Славо, не можна так на бабу. Вона не винна… Ти скажи своїй лаборантці, щоб не викаблучувалась, а дала, як годи…

Лідка не знала, чи доводилося Славкові коли-небудь битись. У ліцеї, пригадується, він не задирався ніколи; але тепер Сергій відлетів на два кроки й, ледве втримавшись на ногах, схопився за вилицю:

— Ох ти ж гадючий вилупок…

Саша спіймав призначений Славкові удар, завиграшки завернув водієву руку за спину. Штовхнув Сергія на землю:

— Мало? Теж хочеш прочухана?

Сергій вилаявся. Тоді Лідка, мокра, в прилиплій до тіла майці, увійшла в освітлене коло, стараючись, щоб губи не тремтіли:

— Славку… Ну їх усіх… Ходімо, га?

Славко подивився на неї каламутними зацькованими очима.

— Славо… ходім? Будь ласка… Ну їх к бісу…

Його рука була холодна, як риба. І дрібно тремтіла.

Уранці Лідка вибралась із намету, злодійкувато тягнучи за собою спальний мішок.

Роззирнувшись і нікого довкола не побачивши, поспіхом згорнула спальник і, затиснувши його під пахвою, поквапилась до моря. Залізла в каміння на краю пляжу й опустила спальник у воду.

Насотавшись, мішок зробився важезним і майже некерованим; зайшовши по коліно в море, Лідка допомагала солоній воді знищувати сліди першої шлюбної ночі.

Вона не знала, що з кручі на неї дивиться, закусивши пухку губу, інтендантка Валя.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Двісті п’ятий дитячий комбінат сьогодні повертав собі поважну назву школи. Половина спалень знову називалися класами; двоярусні ліжка розібрали й винесли в комору,