Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

що. Тоді, коли ти… вперше «попливла» у Воротах, тебе щось емоційно зачепило? Вразило?

Лідка дивилась не розуміючи.

— Бачиш, удруге, після історії в бухті, коли ти, за твоїми словами, ледь не втопилась, — там зрозуміло. Там ти була добряче роздратована. А вперше?

— Я вперше побачила Ворота, — сказала вона пошепки. — Ну і взагалі… ви ж мені тоді вперше дозволили занурюватись.

Віталій кивнув:

— Так. Зрозуміло.

І замовк, думаючи про своє.

— Емоційне… тло? — тихо припустила Лідка. — Тобто коли людина дуже збуджена…

І Саша, і Петро, і всі вони проходили крізь Ворота, зупинялися у Воротах, і сам Віталій, між іншим, робив це неодноразово. Але чомусь лише тепер «поплив», спіймав галюцинацію слідом за Лідкою. Чи не зовсім галюцинацію.

— У вас що… щось сталося? — спитала вона тихо.

Віталій мовчав.

— Що, ця стрілянина… з дальфінами…

Віталій глибоко зітхнув. Лимонна миша на його футболці потяглась і зіщулилась.

— Так, ти вгадала. Учора вночі прийшла радіограма… ми згорнемо експедицію впродовж тижня. Удома… неприємності.

— Що? — Лідка підібралась.

— Ні, — Віталій скривився. — Нічого особливого. Це у нас, — він на мить затнувся, — у конторі проблеми. Тебе не стосується й нікого не стосується. І ти мовчи, гаразд?

Лідка кивнула.

До водонапірної колонки вийшла, похитуючи стегнами, Валя. Усміхнулась Віталію, багатозначно подивилась на Лідку, налягла на важіль із нежіночою силою. Вода так і бризнула, так і вдарила об дно емальованого відра.

* * *

На наступній планерці Петро Олегович офіційно оголосив про завершення програми і згортання експедиції. Сергій і Валера невимовно зраділи, та й сам Петро мав радше бадьорий вигляд, ніж розчарований, і Лідка його розуміла. За час, проведений біля артефактних Воріт, дві його онучки з чорно-білої фотографії мали трохи підрости.

Увечері на березі влаштували щось на кшталт прощального пікніка. Розклали багаття, до якого зараз же заявився місцевий патруль з лайкою й заборонами. Патруль довелося заспокоювати й улещувати, а багаття прикривати валунами, та його все одно видно було з усіх боків, бо живили його сухими водоростями, а ті горять, як папір.

Патруль залишився. Офіцер непевного звання і двійко молодих солдатиків розсілися просто на каменях, легковажно поклавши поруч автомати з пристебнутими ріжками, і Лідка, хоч і не надто зналася на зброї, поглядала на хлопців з осторогою. Щось підказувало їй, що з автоматами так не поводяться.

Солдати наминали консерви, щедро виділені Валею з інтендантських запасів. Офіцер кілька разів приклався до пом’ятої пляшки від термоса, що правила за келих. Солдати були п’яні самою тільки тушонкою.

Вина роздобув, як завжди, водій Паша — розщедрився, притягнув дві здоровецькі каністри. Вино було густе, домашнє, міцне, одного пластикового келишка цілком вистачало, щоб світ пішов у танок. Гостинна господиня Валя розрум’янилась, сидячи між техніком Сергієм і водієм Валерою, і раз по раз заходилася сміхом, який чути було, мабуть, і по той бік гір.

Віталій посидів півгодини й пішов до себе. Хвилин через десять після нього пішов і Петро; Саша лишився, і Славко не поспішав іти — сидів хоч і поруч із Лідкою, та якось відокремлено, слухав байки й анекдоти і дивився, як Лідці здавалось, просто Валі в повногубий рот.

Розмови робилися все гучнішими й розкутішими. Лідка відійшла вбік, сіла на самому краєчку моря, скинула босоніжки й опустила ступні у воду.

— Нє, сиділи-сиділи, ти мені скажи, пірнали-пірнали — хоч випірнали чогось? Що мені жінці казати — премія буде, ні?

— Тобі, Серього, премія так і так не належиться. Ти тут засмагав, вважай, розкошував та Вальку лапав, подалі від жінки…

Чоловіки зареготали. Лідка підігнула пальці на ногах. Гострий камінець, що невідомо як опинився серед відшліфованої морем гальки, уп’явся в п’ятку.

— Ото так розкошував… тут місце саме по собі погане, жили люди — і все, нема, прокляте місце, у мене в фотоапараті плівка сама собою засвітилась…

Голоси відлунювали в Лідчиній голові, зливались в один нерівний болісний дзвін. Перед очима ніби плив екран невідомого приладу — зелена крапка стрибала, викреслюючи зубчастий графік, а коли в загальний гамір угвинчувався сміх Валі, самописець підскакував високо вгору й забарвлювався червоним…

Треба було встати і піти в намет, але Лідка знала, що там буде ще гірше. Блукати берегом поночі, та ще на п’яну голову, значило обов’язково спіткнутись і збити коліна; Лідка сиділа, поклавши долоні під пахви, і почувалася черствим окрайцем хліба, що лежить на столі поруч зі стосиком рум’яних, пахучих пампушок.

Мама казала їй: «Не помились… подумай…»

Вона помилилась. Вона вірила, що буде справжня наука, відкриття, справжнє — одне слово, життя…

Дітородний період кінчився. Або кінчиться за кілька місяців. Науки немає — є здивоване розглядання, багатозначні натяки й докладні рисунки, які нічого насправді не пояснюють. Із тим самим успіхом можна обміряти і зважувати труп і сподіватися таким чином розгадати плин думок покійного…

І Віталій, і, напевно, Петро вже від початку знали, що експедиція нічого нового не дасть. Те, що Лідка сприйняла як королівський подарунок, виявилося покиддю із панського столу.

Її босу ступню відчутно куснули — чи то дурна риба, чи крабеня. Лідка зашипіла і відсмикнула ногу.

— А ти сам бачив? А то кажуть тут усякі, НЛО, НЛО… Так, вогники були, та це, мабуть, літак…

— Удень, кажуть тобі! Ось ти, солдатику, бачив таку штуку над морем? Наче як блюдце летюче?

— Дякую…

— Та не дякую, ти скажи, бачив тарілку?

— Дякую, ні, не хочу…

— Об’єкт — не можна, — це долучився офіцер. — Об’єкт — таємний. Об’єкт — не можна говорити, не можна питати. Не треба.

— Ох, вибач… Ну в очах же бачу, прибульці тут були, ви ще, либонь, і стріляли по них… Може, і збили? Га?

— Не можна.

— Розумію… Служба…

Лідка підвелась. У голові паморочилось усе дужче, слід було негайно припинити це неподобство.

Купальника не було. Вона відійшла подалі, туди, куди не сягало світло багаття. Швиденько роздяглась. Голяка увійшла в море, занурилась по саму маківку, відчула спершу шок, а потім полегшення. Голова звільнилась від думок, як звільняється від диму прокурена кімната. Лідка заткнула пальцями вуха й лягла на спину.

Ну, ось і все.

Небо було величезним і тьмяним. Щільний серпанок пропускав світло лише найбільших зірок.

Прибульці. Авжеж, куди простіше. Зелені чоловічки, що поневолили космос і виявили на одній із планет потенційних конкурентів. І спинили їх складним, але відносно гуманним способом. Призначили людству регулярне профілактичне кровопускання, шокову терапію, після якої не лишається часу ні на які дурниці на кшталт завоювання космосу. Після якої — щоб вижити й відновити чисельність…

Лідка