Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

що він учора чув і бачив, було чим завгодно, але не сном або маренням. А це, своєю чергою, вимагало посидіти спокійно, зібрати думки докупи й підбити нарешті перші підсумки свого перебування в Гайвороні і проведеного розслідування. Якщо, звісно, все, чим він тут намагався займатися, можна так назвати.

У сумці мав запасні сухі шкарпетки, навіть не одну пару, так само як і трусів. Правда, іншого одягу не прихопив, хоча раніше, коли ще жив із дружиною й часом виривався у відрядження, та, виконуючи подружній обов’язок, завжди пакувала або светр, або запасну сорочку, або те і те. Хоча стоп – светр є. Точніше, спортивний костюм, синя трикотажна потвора з двома смужками на кожному рукаві й такими самими лампасами на штанинах. Ну, нехай потвора, зате точно чиста. До того ж спортивками тут нікого не здивуєш.

Спочатку Ігор позбувся шкарпеток, розуміючи: ноги все одно змокли безнадійно, і якщо не захворіє чи бодай не почне чхати, то дуже здивується. Тут же виправдав себе: вже давно перевірено – в особливих, навіть критичних ситуаціях, якою Князевич без пересад міг вважати свою, з людиною, навіть слабкою, ніколи не може статися те, що зазвичай стається з нею в умовах, наближених до комфортних. Так, можна йти серед білого дня проспектом, ступити не під тим кутом, впасти й розбити коліно аж до загрози інвалідності. А можна впасти п’яним на сходах темного під’їзду, прокотитися кілька прольотів і навіть цього не помітити – підвестися й рушити далі, цілим та неушкодженим.

Виходячи з такої логіки, застудитися він точно не зможе.

Пошукавши і знайшовши білий вафельний рушник, витер ним ноги досуха, натягнув сухі шкарпетки, поворушив пальцями. Так краще. Шкарпетки звичайні, нитяні, та все одно якось затишніше. Розстебнув сорочку, скинув, завмер, тримаючи в руці. Потім поволі опустився на простирадло, не зважаючи на брудні штани.

Значить, підсумки.

Є мотив, котрий під час розслідування будь-якого злочину – а в тому, що події в Гайвороні таки наділені ознаками кримінального злочину, Ігор Князевич геть не сумнівався – має для слідства першочергову вагу. Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук – кожен із них мав ворогів у селі, в околицях якого їх знайшли мертвими. Уточнення: руки кожної жертви були чомусь чистими, це зафіксовано у процесі огляду тіл, хоча жодного значення цьому фактові ніхто не надав. Учора, побувавши в зачарованому – але потім про це – лісі, Ігор рук після повернення не мив. Кинув сорочку поруч із собою, розчепірив пальці на долонях, підніс мало не впритул до очей.

Не такі вже брудні.

Але й не надто чисті. Словом, не такі чисті, щоби привернути до себе спеціальну увагу криміналістів. Ті фіксують, що бачать, не як аномалію чи прикмету, просто зазначають факт: руки чисті.

Далися йому ті руки!

Князевич сховав обличчя в долоні. Міцно, до легкого болю в повіках, заплющив очі. Розплющив, забрав п’ятірні з лиця, дочекався, поки перестануть бігати перед очима різнобарвні цяточки.

Вода.

Мертві тіла без слідів насильства. Смерть від отруєння. Постачальник смертельного токсину, фактичний убивця – бліда поганка, гриб. Учора його лікували зіллям, приготованим на основі отруйних грибів.

Баба Галя. Дорош Галина Таназіївна. Місцева… хай буде знахарка, знавець народної медицини, від слова «відьма» відгонило містикою, якої Князевич принципово старався уникати в зв’язку зі справою.

Комсомольський ватажок Юрій Боровчук – син людини, котра написала донос на її чоловіка. Чому не помститися батькові? Хіба може бути щось сильнішим за помсту татові, ніж смерть його сина, його дитини?… Невже баба Галя, котра вчора рятувала його, здатна до такої жорстокості? Досвід не просто підказував – мало не за руку підводив Ігоря до розуміння: людина здатна ще й не на таке. За родом діяльності він мав справу з людськими пороками, збоченнями, вадами, тому будь-яке припущення, навіть стосовно літньої жінки, годилося. До того ж Юрій фактично цькував стару, тож навряд чи вона – якщо це вона – довго мучилася докорами сумління…

У двері делікатно постукали. Князевич стрепенувся.

– Да! Хто там?

– Ігоре Степановичу, з вами все добре? – голос сторожа.

– Щось сталося?

– Просто ви від самого ранку не виходите, вчора зле виглядали, я хвилююся все ж таки.

– Дякую, нормально. Котра година, до речі?

Зрозумівши враз, що вони перегукуються крізь зачинені двері, Ігор підвівся, висмикнув спортивку з сумки, натягнув на себе на ходу, відчинив. Рогоза дивився зацікавлено і стурбовано водночас.

– Доброго ранку. Так що з часом?

– Початок на одинадцяту. Даєте ви…

– Свіже повітря, – коротко пояснив Ігор. – Ганьба мені, проспав ніби роботу… З іншого боку, находився вчора… гм… нагулявся позавчора.

Він помітив за собою, що говорить із старим сторожем, як зі своїм, давнім знайомим і добрим сусідом. Видно, коли знаєш, що розмовляєш із професором, справжнім ученим, хай відлюдником, це таки впливає на ставлення навіть до малознайомого.

– А відпочивайте, куди вам спішитися. – Віктор Григорович осміхнувся. – Солдат, як кажуть, спить, добові йдуть.

– Офіцер, – вирвалося в Ігоря. – Хоча, за великим рахунком, краще бути солдатом.

– Узагалі?

– В наш час. Тут і тепер.

– Чому? – Брови старого скакнули догори.

– Думати менше.

– Вам хочеться менше думати?

– Мені набридло ухвалювати непотрібні рішення, – чесно зізнався Князевич. – Ви тільки мене навідати? Знов побазікати?

– Вчора я з вами не базікав. – Осмішка зникла. – У нас просто звичка, як бачу, – слова без протоколу.

– Це погано?

– А Бог його знає. Поснідаєте? В нас їдальня працює, для молодших. Старші…

– Знаю. Ви самі їли?

– Мені… ну… в моєму віці краще їсти за розпорядком. Дівчата на кухні вас радо нагодують.

– Чаю б спочатку. Гарячого. Такий добрий учора пили…

– А, то це легко. – Рогоза повернув собі усмішку. – Сходжу поставлю чайник, заварю. Особливий рецепт, як у таких випадках кажуть.

– Помітив уже. Відчув, посмакував.

– Так я скоро. Урок саме почався, до дзвінка ще півгодини. Я тут дзвінки даю, – пояснив для чогось сторож, розвернувся і зник за своїми дверима.

Князевич, знов лишившися сам, зачинився, замислено зміряв кроками відстань від дверей до ліжка.

Десять.

Дурня якась.

Тим не менше пройшовся ще двічі від койки до дверей і назад, стягнув штани, перевдягнув труси, натягнув треники з лампасами, для чогось пострибав на місці. Затим повернувся до вікна, звідти було видно невеличкий сільський майдан. До сільради саме підходив дільничний, чимось дуже заклопотаний. Мабуть, тутешні, не менш важливі, ніж у приїжджого, справи.

Значить, баба Галя.

Галина Дорош.

Ігор схрестив руки на грудях. Тіло не подавало жодного сигналу, мурахи з дрижаками не турбували, отже, він або думає не в