Крістін Ханна - Соловей

але раптом вона зрозуміла, що щось не так. Інакше, ніж завжди. Вулиця перед нею була заповнена нацистськими машинами, які сигналили одна одній. Десь хтось кричав.

Ізабель відчула, як по шиї пробігли мурашки. Вона знову швидко озирнулася, але нікого не побачила. Останнім часом їй часто ввижалося переслідування. Її нерви працювали понаднормово. Золотий купол Будинку інвалідів виблискував під блідими променями сонця. Її серце закалатало, і від страху вона почала пітніти. Кислий запах поту змішався з жирним ароматом смаженої картоплі, і на секунду її шлунок неприємно стиснуло.

Усе гаразд. Ніхто за нею не стежить. Вона поводиться як дурепа.

Вона повернула на вулицю Гренель.

Щось привернуло її увагу, змусивши зупинитися.

Попереду вона побачила тінь. Там, де її не мало бути. Рух там, де ніщо не мало рухатися.

Вона перейшла через дорогу між машинами, які ледве їхали. На іншому боці вулиці вона швидко пройшла повз групу німців, які потягували вино в бістро, і рушила до багатоквартирного будинку на наступному розі.

Там, сховавшись за густими кущами перед низкою оздоблених блискучих чорних дверей, вона побачила чоловіка, який схилився над великою мідною урною за деревом.

Ізабель відчинила ворота і зайшла на подвір’я. Вона почула, що чоловік відійшов, стукаючи черевиками по асфальту.

Потім він завмер.

Ізабель чула, як у кафе, що було розташоване далі по вулиці, німці сміються і щось кричать бідолашній втомленій офіціантці.

Був час вечеряти. Єдина година на день, коли всі вороги розважалися й набивали свої черева їжею та вином, що належали французам. Вона обережно визирнула з-за кімнатного лимонного дерева.

Чоловік зігнувся, намагаючись бути якомога менш помітним. Його обличчя було брудне, а одне око так набрякло, що не розплющувалося. Його ніяк не можна було прийняти за француза: на ньому була форма британських льотчиків.

— Боже мій, — прошепотіла вона. — Ви англієць?

Він мовчав.

— Британські повітряні сили? — спитала вона англійською.

Його очі здивовано розширилися. Він намагався вирішити, чи можна їй довіряти. Нарешті він повільно кивнув.

— Як давно ви тут ховаєтеся?

Після довгої паузи він відповів:

— Цілий день.

— Вас упіймають, — сказала вона. — Рано чи пізно.

Ізабель знала, що потрібно як слід його допитати, але на це не було часу. Щосекунди небезпека для них обох зростала. Це було диво, що цього британця ще не впіймали.

Вона мала або допомогти йому, або йти геть, поки не привернула до себе увагу. Звісно ж, розумніше було піти.

— Бульвар ла Бурдоне п’ятдесят сім, — швидко сказала вона англійською. — Я йду туди. О дев’ятій тридцять я вийду покурити. Тоді й підходьте до дверей. Якщо ви пройдете туди непомітно, я вам допоможу. Ви мене зрозуміли?

— Звідки я знаю, що можу вам довіряти?

Вона засміялася.

— Це я роблю дурницю. Я обіцяла не бути імпульсивною. Що ж…

Ізабель розвернулася і вийшла із саду, зачинивши за собою ворота. Вона швидко пішла вулицею. Дорогою додому її серце калатало, і вона обмірковувала своє рішення. Утім, уже нічого не вдієш. Вона не озиралася. Нарешті вона зупинилась біля дубових дверей з мідною ручкою посередині. Голова боліла й паморочилася від страху.

Покрутивши ключем у замковій щілині, вона повернула ручку і зайшла в темний вестибюль. Там було повно велосипедів та візків. Дівчина підійшла до гвинтових сходів і сіла на нижню сходинку в очікуванні.

Вона поглянула на свій годинник щонайменше тисячу разів і щоразу казала собі не робити цього, але о дев’ятій тридцять усе одно вийшла надвір. Уже було темно. Оскільки всі вікна були зашторені, а ліхтарі не горіли, на вулиці було, наче в печері. Повз неї проїздили машини з вимкненими фарами, які можна було почути чи вловити запах вихлопних газів, але видимими вони ставали, лише коли на них падало місячне світло. Вона запалила коричневу цигарку, зробила глибоку затяжку й повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Я тут, міс.

Ізабель відійшла назад і відчинила двері.

— Тримайтеся позаду. Дивіться вниз. Не підходьте надто близько.

Поки Ізабель вела його крізь вестибюль, вони постійно натикалися на велосипеди та дерев’яні візки. Вона ще ніколи не підіймалась на п’ятий поверх так швидко. Дівчина затягла його у квартиру й зачинила за ним двері.

— Знімайте одяг, — сказала вона.

— Даруйте?

Вона ввімкнула світло.

Тепер вона бачила, що він набагато вищий за неї. У нього були широкі плечі, але худорляве обличчя, а ніс, здається, йому ламали раз чи два. Він був підстриженим так коротко, що його волосся було швидше схоже на пух.

— Ваша форма. Знімайте її. Хутко.

Чим вона думала? Її батько прийде додому, побачить льотчика і здасть їх обох німцям.

Де вона сховає його форму? Черевики також їх викажуть.

Він нахилився і зняв костюм.

Вона ще ніколи не бачила дорослого чоловіка в спідньому та футболці, тож відчула, що зашарілася. — Не треба так червоніти, міс, — усміхнувся він, наче це була буденна ситуація.

Вона взяла його форму та простягла руку, щоб забрати ідентифікаційні жетони. Він віддав їй два маленькі диски, що висіли в нього на шиї. На обох була однакова інформація. Лейтенант Торренс МакЛіш. Його група крові, віросповідання й особистий номер.

— Ідіть за мною. Тихо. Як ви кажете… на кінчиках пальців.

— Навшпиньки, — прошепотів він.

Вона завела його у свою спальню. Дуже повільно дівчина відсунула шафу, яка приховувала потаємну кімнату.

Цілий ряд скляних лялькових очей витріщився на неї.

— Це якось моторошно, міс, — сказав він. — І тут замало місця для дорослого чоловіка.

— Залазьте. Сидіть тихо. Будь-який зайвий звук може нас виказати. Сусідка мадам Леклерк дуже допитлива, до того ж, імовірно, вона колабораціоністка. Ви мене зрозуміли? Мій батько також скоро буде вдома. Він працює на вище німецьке командування.

— От тобі й маєш.

Вона не зрозуміла, що він мав на увазі. Дівчина так спітніла, що одяг почав прилипати до грудей. Про що вона думала, пропонуючи цьому чоловікові допомогу?

— А що як мені треба буде… ну, ви розумієте? — спитав він.

— Терпіть, — вона запхнула його в кімнату, давши йому подушку й ковдру зі свого ліжка. — Я повернуся, коли зможу. Сидіть тихо, гаразд?

Він кивнув:

— Дякую.

— Я дурепа. Яка ж дурепа, — сказала вона, не перестаючи хитати головою.

Зачинивши двері, Ізабель переставила шафу назад. Не зовсім туди, де вона стояла, але поки що згодиться. Потрібно було позбутися його форми та жетонів, перш ніж повернеться батько.

Дівчина босоніж бігала по квартирі. Вона не знала, чи почують сусіди знизу звук шафи, яку совають, і чи помітять, що тут тупцяє надто багато людей. Береженого Бог береже. Вона запхнула костюм пілота в