Стівен Кінг - Чотири після півночі

смаження картоплі в глибокій фритюрниці, а для Боба Дженкінса то були звуки паперу, який хтось жмакає в дальній кімнаті.

Усі четверо пролізли крізь повислі смуги гуми, зійшли на багажну платформу і тепер стояли там, прислухаючись до звуків того, що Креґ Тумі називав ленґоліерами.

— Дуже вони наблизилися? — запитав Браян у Ніка.

— Не можу сказати. Звучить ближче, але, звісно, до цього ми чули їх з будівлі.

— Ходімо, — нетерпляче промовив Алберт. — Як ми дістанемося назад на борт? Поліземо вгору по сковзанці?

— Нема необхідності, — відповів Браян і показав рукою. В дальнім кінці перону № 2 стояв колісний трап. Вони вирушили до нього, їхні підошви мляво постукували по бетону.

— Ви ж розумієте, що це малоймовірно, чи не так, Алберте? — спитав дорогою Браян.

— Так, але…

— Малоймовірні здогадки кращі за відсутність здогадок взагалі, — закінчив за нього Нік.

— Я просто не хочу, щоб він почувався занадто розчарованим, якщо це виявиться безуспішним.

— Не хвилюйтеся, — делікатно промовив Боб. — Мого розчарування вистачать на нас усіх. В ідеї цього хлопця є добротний, логічний сенс. Ми мусимо її перевірити… хоча, Алберте, ви ж усвідомлюєте, що можуть існувати чинники, яких ми ще не виявили, чи не так?

— Так.

Вони підійшли до мобільного трапа, і Браян підбив ногою гальмівні сішки при його коліщатах. Нік зайняв позицію при держаку, що стирчав з лівого боку перил, а Браян вхопився за той, що був справа.

— Я сподіваюся, цей трап ще здатен котитися, — мовив Браян.

— Мусить, — відгукнувся Боб Дженкінс. — Деякі — напевне, більшість — простих фізичних і хімічних компонентів життя, здається, залишаються дієвими; наші організми спроможні переробляти повітря, двері відчиняються й зачиняються.

— Не забуваймо про гравітацію, — докинув Алберт. — Земля все ще притягує.

— Давайте покинемо балачки і просто спробуємо, — сказав Нік.

Трап покотився легко. Двоє чоловіків повели його по бетону в бік «767-го», Алберт і Боб пішли слідом за ними. Якесь з коліщат ритмічно попискувало. Єдиним іншим звуком було оте негучне, постійне хрусь-хрум-хрусь звідкілясь з-за східного обрію.

— Подивіться на нього, — промовив Алберт, коли вони наблизилися до «767-го». — Просто подивіться. Хіба ви не бачите? Хіба ви не бачите, наскільки більше в ньому наявності, ніж у будь-чому іншому тут?

На це питання не потрібно було відповідати, ніхто й не відповів. Усім це було видно. І знехотя, майже проти власної волі, Браян почав думати, що цей хлопець може мати певну рацію.

Вони приставили трап до літака під кутом, між евакуаційною сковзанкою і фюзеляжем, горішня сходинка трапа опинилася на відстані лише одного довгого кроку від відчиненого люка.

— Я йду першим, — сказав Браян. — Після того, як я затягну назад сковзанку, Ніку, ви з Албертом перекотите трап на кращу позицію.

— Слухаюсь, капітане, — відгукнувся Нік і вправно відсалютував, торкнувшись кісточками стиснутих вказівного і середнього пальців свого чола.

Браян пирхнув: «помічник аташе». А потім стрімко збіг вгору по трапу. За кілька хвилин, скориставшись її витяжними стропами, він затягнув евакуаційну сковзанку назад досередини. А потім, вихилившись з дверей, спостерігав, як Алберт з Ніком, обережно маневруючи, підкочують трап у таку позицію, щоб його горішня сходинка опинилася прямо під передніми дверима «767-го».

5

Тепер бейбісітерами біля Креґа були Руді Ворік з Доном Ґефні. Бетані і Дайна з Лорел вишикувалися перед вікном у чекальній залі, дивлячись надвір.

— Що вони роблять? — запитала Дайна.

— Вони прибрали сковзанку і приставили до дверей трап, — сказала Лорел. — Зараз по ньому піднімаються. — Вона подивилася на Бетані. — Ви справді не знаєте, що вони там затівають?

Бетані похитала головою:

— Я знаю лише те, що Козир — Алберт, тобто — немов сказився. Хотілося б мені вірити, що то був просто такий шалений сексуальний потяг, але я так не думаю. — Вона замовкла, усміхнулася, а потім додала: — У всякому разі, поки що. Він казав щось на кшталт того, що в літаку більше наявності. А в моїх парфумах менше наявності, що, мабуть, не втішило б ту Коко Шанель, чи як там її ім’я. І ще щось про двобічний рух. Я не второпала. Він просто реально белькотів.

— Здається, я знаю, — промовила Дайна.

— Що ти знаєш, любонько?

Дайна лише похитала головою:

— Я тільки сподіваюся, що вони поспішать. Тому що бідолашний містер Тумі правий. Ленґоліери наближаються.

— Дайно, вони ж… це ж просто вигадки його батька.

— Можливо, колись вони й були вигадками, — сказала Дайна, знов повертаючись своїми незрячими очима до вікна, — але зараз уже ні.

6

— Гаразд, Козирю, — промовив Нік. — Починайте своє шоу.

Серце в Алберта калаталося, а руки тряслися, коли він виставляв чотири предмети для свого експерименту на полицю в першому класі, де тисячу років тому і на іншому кінці континенту жінка на ім’я Мелані Тревор була наглядала за картонкою помаранчевого соку і двома пляшками шампанського.

Браян уважно спостерігав, як Алберт ставить пляшку «Бадвайзера» і бляшанку пепсі, кладе книжечку сірників, а також сендвіч з арахісовим маслом і джемом з ресторанної вітрини-холодильника. Сендвіч був загорнутий у поліетиленову плівку.

— Окей, — сказав Алберт. — Подивимось, що в нас вийде.

7

Дон, полишивши ресторан, підійшов до вікна:

— Що там відбувається?

— Ми не знаємо, — сказала Бетані. Їй вдалося видобути полум’я з чергового сірника, і вона знову курила. Коли дівчина відставила сигарету від губ, Лорел помітила, що фільтр на ній відірвано. — Вони залізли в літак; вони досі всередині літака; кінець історії.

Дон на кілька секунд задивився надвір.

— Там інакше. Я не знаю чому, але це так.

— Сутеніє, — сказала Дайна. — Ось що інакше. — Голос у неї звучав доволі спокійно, але на маленькому обличчі дівчинки відбивалися самотність і страх. — Я відчуваю, як мерхне світло.

— Вона має рацію, — погодилась Лорел. — День протривав усього лиш якихось дві чи три години, і ось уже знову настає темрява.

— Знаєте, я не перестаю думати, що все це сон, — промовив Дон. — Я не перестаю думати, що це найгірший кошмар з усіх, які мені бодай колись снилися, і скоро я прокинуся.

Лорел кивнула:

— Як там містер Тумі?

Дон розсміявся, хоча й невесело:

— Ви не повірите.

— Не повіримо в що? — запитала Бетані.

— Він заснув.

8

Звісно ж, Креґ Тумі не спав. Люди, які засинають у критичні моменти, як той хлоп, якому було загадано чатувати, поки Ісус молиться в Гетсиманському саду, беззаперечно не належать до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ.

Він обережно стежив, подалі від лиха, заплющеними майже цілком очима за двома чоловіками, бажаючи, щоб один з них або й обидва пішли геть. Зрештою той, що в червоній сорочці, таки пішов. Ворік, цей лисий