Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

я — людина нормальна. Коли нема чого бачити, я нічого й не бачу. І на вашому місці, пані, я теж нічого не побачив би. Тож до побачення вам.

І з цими словами Джон-копач таки пішов. Цього разу Естер не стала перепиняти його. Вона залишилася стояти, скрушно хитаючи головою й дивуючись, який це ґедзь із доброго дива вкусив садівника. Що ж, Енджелфілд і справді виявився маєтком, сповненим загадок. Але гувернантка над усе полюбляла інтелектуальні вправи. Лишень заждіть, незабаром вона таки добереться до суті!

* * *

Естер відзначалася неабиякою прозірливістю. Однак і вона ще не цілком усвідомила, з ким має справу. Узяти хоча б, наприклад, її звичку залишати двійнят ненадовго наодинці, а самій виконувати якусь заздалегідь заплановану хатню роботу. Спочатку вона пильно приглядалася до дівчат, оцінюючи їхній настрій, зважуючи, чи стомлені вони, скільки часу лишилося до прийому їжі, орієнтуючись на звичне для них чергування періодів активності й відносного спокою. Упевнившись, що двійнята настроєні розслабитися й годину поніжитися у своїй кімнаті, вона зі спокійною душею залишала їх без нагляду. Саме під час одного з таких періодів відносного спокою і замислила Естер швиденько провернути одну справу. Прийшов лікар Модслі, і вона хотіла з ним серйозно поговорити. І поговорити приватно, щоб ніхто ні про що не дізнався.

Простачка Естер! Хіба ж можливо приховати що-небудь, якщо в домі є діти!

Вона зустріла лікаря біля парадних дверей.

— Доброго дня. Яка чудова погода! Може, прогуляємось у парку?

І вони вирушили до класичного парку, не здогадуючись, що за ними шпигують.

— Ви просто сотворили чудо, міс Барроу, — почав лікар Модслі. — Ви перевиховали Еммеліну.

— Чудо?

— Так, запевняю вас. Мої надії справдилися навіть більшою мірою, ніж я сподівався. Я приємно вражений вашими успіхами.

Естер чемно кивнула й трохи відвернулася від нього. Сприйнявши таку реакцію за вияв скромності, лікар замовк; в око йому впали нещодавно підстрижені тисові насадження, і поки він ними захоплювався, Естер встигла опанувати себе. І добре, що лікар відволікся на споглядання бездоганних геометричних форм, а то помітив би іронічний погляд виховательки і швидко збагнув би, що помилився.

На думку Естер, лікарева похвала була недоречною. Ясна річ, що Еммеліна перевиховалася. А хіба могло бути інакше, якщо нею зайнялася Естер? Яке ж у цьому чудо?

Звісно, вони жили у світі, де не вважалося за доречне визнавати наявність ознак геніальності в якоїсь там гувернантки. І тим не менш — мені здалося, що Естер була дещо розчарована. Вона ж бо вважала, що лікар Модслі — єдина в Енджелфілді особа, яка може зрозуміти її й гідно оцінити, І його зверхня поблажливість виявилася для неї прикрою несподіванкою.

Лікар Модслі стояв, засунувши руки в кишені й розпроставши плечі, і вдивлявся кудись туди, де закінчувалися тисові зарості й починалося небо. Його охайно зачесаного волосся вже торкнулася сивина, а на маківці проглядалося невеличке, але чітко окреслене кружальце рожевуватої лисини.

— Джон потроху залагоджує шкоду, заподіяну двійнятами, — мовила Естер.

— Цікаво, що спонукало їх завдати цієї шкоди?

— Якщо говорити про Еммеліну, то тут відповідь проста. До цього її змусила Аделіна. А ось що спонукало саму Аделіну… Гадаю, вона й сама до пуття не розуміє. Здебільшого вона керується імпульсами, які, схоже, не мають раціонального підґрунтя. Та якою б не була причина, наслідки для Джона були катастрофічними. Його родина плекала цей парк впродовж поколінь.

— Яка безсердечність! Я й не думав, що дитина може бути такою жорстокою.

Стоячи за спиною лікаря, Естер знову скривилася в насмішкуватій гримасі. Їй стало ясно: Модслі нічого не тямить у дітях.

— Так, це безсердечно. Утім, діти часто демонструють схильність до жорстокості. Просто ми воліємо в них цієї риси не помічати.

Вони повільно рушили через класичний сад, милуючись красою тисових заростей і обговорюючи роботу Естер. А за ними — на безпечній відстані, але підслуховуючи кожне слово, — кралася маленька шпигунка, ховаючись то за одним кущем, то за іншим. Вони звертали то ліворуч, то праворуч, інколи повертаючись назад; це було, наче гра у класи, наче вишуканий старовинний танок.

— То ви задоволені з результатів вашої роботи над Еммеліною, міс Барроу? — запитав лікар Модслі.

— Так, задоволена. Ще рік роботи в цьому напрямку — і, гадаю, Еммеліна вже повністю навчиться виявляти кращі риси своєї вдачі. Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде. Не всім чоловікам потрібні розумні дружини, і Еммеліна зможе стати для когось вірною і ніжною супутницею.

— От і добре.

— Але з Аделіною справа абсолютно інакша.

Вони зупинилися проти пошкодженого вгорі куща, підстриженого у формі обеліска. Гувернантка оглянула понівечені внутрішні гілки й помацала нові пагони із зеленими листками, що тяглися до світла. Потім зітхнула і скрушно похитала головою.

— Аделіна просто приголомшує мене, докторе Модслі. Тому ваша думка — думка досвідченого лікаря — стала б мені у великій пригоді.

Лікар чемно вклонився.

— Звичайно ж. Що саме вас непокоїть?

— Ніколи раніше не зустрічала я такої незрозумілої дитини. — Естер на мить замовкла. — Вибачте мені мою нетямущість, але мені навіть важко знайти потрібні слова, щоб схарактеризувати всі її дивацтва.

— Не поспішайте. Я маю вдосталь часу.

Лікар Модслі вказав рукою на низьку лавку біля живоплоту у формі витонченого ліжкового бильця, й вони сіли напроти однієї з найрозкішніших зелених фігур парку.

— Аделіна, — почала Естер, — дитина зла й агресивна. Вона не терпить моєї присутності в домі і чинить опір усім моїм спробам навести лад. Харчується вона хаотично: буває, не їсть нічого, аж доки не почне конати з голоду, й лише тоді щось перехопить, та й то якийсь мізерний шматочок, не більше. Викупати її можна лише силоміць, і попри те що Аделіна худа як скелет, потрібні зусилля двох дорослих людей, щоб утримати її у воді. Будь-який вияв доброзичливості з мого боку вона зустрічає цілковитою байдужістю. Здається, нормальні людські почуття їй незнані, і я, чесно кажучи, дуже сумніваюся, що ця дівчинка має у собі хоч дещицю людяності.

— Чи вона розумна?

— Радше хитра й підступна. Її ніщо не цікавить, крім її власних безглуздих забаганок.

— А як вона навчається?

— Ну, хіба це навчання? Арифметики немає, немає ні латини, ні географії. Утім, в інтересах дисципліни й порядку я змушую дівчат навчатися по дві години двічі на день і розповідаю їм різні історії. Оце і все навчання.

— Аделіні подобаються ваші уроки?

— Якби ж я знала, пане лікарю! Вона ж несамовита, абсолютно некерована, розумієте?!