П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

та ще й брудній, у товаристві тієї самої жінки чи дівчинки й робив те саме, що й увечері кілька днів тому. Іноді все відбувалося не в кімнаті, а в полі чи в якихось кущах, де кругом були купи папірців, давнішнього чи зовсім свіжого гівна. Як ми вже знаємо, Карло, або ж перед зустріччю, або ж після неї, у будь-який спосіб, навіть ідучи вулицею, запхнувши руку до кишені, стискав собі довбня й мастурбував. Утім, навіть вдалі побачення Карло не задовольняли ані перед зустріччю, хоча він чекав на неї мало не як у лихоманці, ані по її закінченні. Тривожність та нікчемність існування були пов’язані з очікуванням насолоди та власне насолодою. Крім того, геть усе це було пов’язане із жалюгідною згодою за гроші й з матеріальним світом, який бідність перетворила на світ небезпечний і нетривкий. Тоді Карло не розумів, який найголовніший і найближчий зв’язок існує між тілом та бідністю і який зиск від нього тілові, що збереглося у своєму первинному стані, себто у своєму народному вимірі, сповненому здоров’я, невинності, дикості, злочинності, — усього, окрім почуття провини, банальності та вульгарності. Про це Карло дізнається згодом. Насправді він тоді любив тіла жінок та дівчат, які були буржуазійками, й через необхідність, аби влаштуватися у світі праці та злиднів, мусив щовечора повторювати сцену своєї сексуальної пристрасті й прилаштовуватися у світі праці та бідності. Хай там як, а запланованість (побачення, кімната, ліжко, приручені й слухняні жінка чи дівчинка) страшенно заважала розпаленню чуттєвості, позаяк придушувала найвищу і найвідчайдушнішу насолоду від справжнього дивовижного повторення, яке приховує в собі смертельну, чи мало не смертельну, небезпеку. Коли ніч уже ставала цілком безлюдною, десь близько третьої, Карло повертався додому й засинав до одинадцятої чи до полудня. У цю годину другий Карло, у своєму реальному часі, вже давно пішов у справах…

Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.

У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, пам’ятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 7—17). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого боку — це помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність c’est la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).

Втім, сказане мною за допомогою такої часової форми — це те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».

Нотатка 50

ЯКОЮ МАЛА БУТИ МОЛОДЬ У 69-му

(З «Проекту»)

Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була об’єктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися рум’янцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.

Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обов’язок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.

Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, — геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з