Мішель Уельбек - Покора

кажучи, залежить саме від цього. Закони ісламу вимагають, аби до кожної з них ставились однаково, що вже викликає певні ускладнення, починаючи з проживання. У вашому випадку, гадаю, ви легко могли б взяти шлюб із трьома дівчатами – проте вас ніхто, звісна річ, до цього не спонукає.

Авжеж, було над чим замислитися, проте я згадав про інше, не менш дражливе питання. Перш ніж продовжити, я роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто нас не почує.

– Ще одне… Вельми делікатна справа… Скажімо так: безперечно, ісламське вбрання має свої переваги, люди стали спокійнішими, проте цей одяг… словом, він надто просторий. Коли треба обирати, виникає проблема…

Редіже всміхнувся ще ширше.

– О, будь ласка, Франсуа, не соромтеся! Якби вас це не турбувало, ви не були б чоловіком! Проте моє зустрічне запитання вас, певно, здивує: а ви справді хочете обирати?

– Ну… гадаю, що так. Мені так здається…

– А хіба це не ілюзія? Адже всі чоловіки завжди роблять однаковий вибір. Унаслідок чого в багатьох цивілізаціях – зокрема в мусульманській – виник фах свах. Це вельми важлива професія, яку виконують дуже досвідчені й мудрі жінки. Звісно, оскільки вони – жінки, то мають право роздивлятися голих дівчат, здійснювати те, що можна назвати оцінюванням, та знаходити, в залежності від зовнішності, чоловіків відповідного соціального статусу. Повірте мені – скаржитися вам не доведеться…

Я німував. Певно, в мене відвисла щелепа.

– Між іншим, – продовжував Редіже, – якщо людина й здатна хоч трохи змінюватися, то тільки завдяки гнучкості розуму жінок. Чоловік перевихованню не піддається. Байдуже, мовознавець він, математик чи композитор – він робитиме свій вибір винятково за зовнішніми критеріями, а вони не змінювалися впродовж тисячоліть. Звичайно, жінок спершу теж приваблюють зовнішні переваги, проте, завдяки спеціальному вихованню, їх можна переконати в тому, що це – не головне. Їх вже вдалося привчити захоплюватися заможними чоловіками – і певною мірою підвищити попит на рівень освіченості та кмітливості вищий за середній. Гадаю, невдовзі дівчата вважатимуть професорів вельми привабливими…

Він сяйнув усмішкою – і на мить мені здалося, що пан міністр іронізує, однак, гадаю, я помилявся.

– Тож достатньо просто підвищити професорам зарплатню – це відразу вирішить проблему…

Він ніби відкрив для мене нові обрії. Я замислився: цікаво, чи звертався Луазлер до свахи? Проте якби я поставив це запитання, то миттю дав би нам нього відповідь: хіба міг Луазлер фліртувати зі студентками?! Вочевидь, у його випадку можливим був тільки шлюб за допомогою свахи.

Раут завершувався. Ніч дивувала незвичним теплом. Додому я повертався пішки, розгубивши думки і радше замріяний. Чим далі, тим більше переконувався, що моє інтелектуальне життя добігло кінця – звісна річ, я ще братиму участь у конференціях із розпливчастими назвами, житиму за рахунок давніх задумів та ренти, – проте поступово з’являлось усвідомлення того, що, цілком імовірно, буде й щось інше.

Минуло ще кілька тижнів (щось на кшталт прийнятного терміну), впродовж яких повітря поступово теплішало, і весна зрештою запанувала в Парижі. Тільки тоді, ясна річ, я зважився набрати Редіже.

Пан міністр трохи перегравав з утіхою, проте радше із ввічливості – він удавав подив, бо хотів, аби склалося враження невимушеного вчинку. Авжеж, я знав, що Редіже щиро зрадів моєму рішенню, однак він давно вважав його прийнятим – певно, ще з дня зустрічі на вулиці Арен; адже тоді я не зумів приховати захоплення ні вродою Аїші, ні смачними пиріжками Маліки. Мусульманські жінки були віддані і покірні – на це я міг розраховувати (їх виховували в такому дусі) – а цього, зрештою, цілком достатньо для щастя; щодо кухні мені було байдуже, я не був таким гурманом, як Гюїсманс, – і все ж мусульманські жінки отримували відповідне виховання, тож навряд чи хто з них міг зготувати щось несмачне.

Церемонія навернення мала бути вельми простою. Відбутися мала, напевно, у Великій мечеті Парижа – це влаштувало б усіх. Зважаючи на відносну важливість моєї персони, мав би бути присутнім ректор або хтось із його заступників. Звичайно, мав там бути і Редіже. Зрештою, кількість присутніх не мала значення; до речі, потрапили б на церемонію й кілька випадкових вірян – адже мечеть під час навернення не зачиняють: я мушу засвідчити вірність моїм нових братам, рівним мені перед Господом.

Вранці спеціально для мене відчинили хамам, хоча звичайно пересічних вірян туди не допускали; вбраний у халат, я блукав довжелезними коридорами з колонами, арками та стінами, прикрашеними вибагливими мозаїками; у меншій залі – теж оздобленій чудовими мозаїками та залитій блакитним сяйвом – я довго, дуже довго піддавав своє тіло струменям води, аж поки воно не очистилося. Тоді я знову одягнувся – заздалегідь брав з собою нове вбрання; потім увійшов до великої зали, де мав відбуватись обряд.

Одразу все стихло. У голові спалахували образи сузір’їв, наднових зірок, спіральних туманностей – а ще джерел, незайманих кам’яних пустель та велетенських пралісів; потрохи я проймався величчю космосу. Потім спокійним голосом я промовив ритуальну формулу, яку вивчив напам’ять: «Аш-Хаду ане ла ілаха лаху ва аш-хаду анна Мухамадане расулуллахі». Дослівно це означало: «Визнаю, що немає іншого божества, крім Аллаха, і що Магомет – посланець Його». На цьому обряд завершився – віднині я був мусульманином.

Прийом у Сорбонні мав тривати значно довше. Редіже все більше захоплювався політикою – щойно його призначили міністром закордонних справ, тож обов’язкам президента університету він не міг приділити достатньо уваги; і все ж він вирішив особисто зачитати вітальне слово (і я знав, я був певен, що промову він підготує блискучу і з радістю її виголосить!). Мали з’явитися всі колеги – новина про мою участь у підготовці видання в «Плеяд» розлетілася університетськими колами, тож тепер про це знали всі, і відмовити такій важливій особі, як я, не могли; крім того, всі мали прийти у мантіях – щойно нова саудівська адміністрація розпорядилася щодо обов’язкового використання цього розкішного вбрання.

Напевно, перш ніж братися до промови (яка, за традицією, буде вельми короткою), востаннє згадаю про Міріам. Я знав, що в неї буде власне життя – і в умовах, значно складніших за мої. І я щиро побажаю, щоб її життя склалося щасливо – навіть якщо насправді не віритиму в це.

Коктейль проходитиме дуже весело й триватиме довго.

Кількома місяцями пізніше почнуться заняття і, звісно, до мого життя повернуться студентки – гарненькі, ретельно закутані та боязкі. Не знаю, як саме студентки обмінюються інформацією про вплив викладачів, проте так було завжди, цього не уникнути, і я розумів, що навряд чи тут щось змінилося. Кожна з цих дівчат, якою б вродливою не була, відчула б щастя й