Морок Елл - Опера, Морок Елл

Частина дев’ятнадцята. Браслет

Дак сидів притулившись до стіни. Накидав на себе швабри, віники, відра, зіщулився за великим пилосмоком, щоб його не помітили нападники. Вигляд мав жалюгідний, ще у бинтах і лікарняному одязі з голими ногами. Біля нього лежала порожня крапельниця. Двері притримував здоровою ногою.

Тай розібрав завал, звільнюючи охоронця.

Дак усміхнувся, слабким голосом мовив:

- Не очікував що ти прийдеш, я вже думав тут і помру. Що то було? Що сталося?

- А що ти бачив? – запитав Тай, торкаючись ран Дака, його голови, плеча, ноги.

- Що ти робиш? – здивувався Дак.

- Тихіше, це добре що голос прорізався, - усміхнувся Тай. – Лікую тебе.

- Ти від того усього збожеволів? Не здивуюся, - хмикнув королівський охоронець.

Бак став у одвірку підсобки, звідки він добре бачив і палату і коридор, прошепотів з усмішкою:

- Йому останні два дні це постійно говорять.

- Маєш зв’язок із Алі?, - запитав Тай, - Вона зникла, - простягнув руку Даку, щоб допомогти стати на ноги.

- Так, - занепокоєно відповів Дак, - Завжди тримаю при собі. Тут, у тумбочці кулон. Але треба знайти якийсь комп’ютер, щоб побачити локацію. Куди ж вона зникла, увечері приходила, така замучена. Щось казала про евакуацію короля. Що сім’ю евакуювали представники Ради, а вона залишилася, щоб бути біля тебе.

- Мусимо її знайти. Та підводься уже. Годі лежати, - мовив Тай, вкотре глянув на свій чорний браслет. - Чому так довго?

Дак відчув як у голові прояснилося, тіло перестало боліти. Зігнув ногу, здивовано оглянув себе, торкнувся руки там де мить тому був шрам. Вже трохи із острахом глянув на Тая, запитав:

- А скажи, як це я не помітив що ти інший?

- Вмію бути непомітним, от і не помітив, - хмикнув ла Грандж.

Дак вийшов із підсобки на власних ногах, побачив Налі і Валу, стулив лікарський халат на спині, прошепотів:

- Матінко рідна! Я без штанів, вибачте панянки.

Налі усміхнулася. Вала замислена не відреагувала. Бак хотів пожартувати, та стримався, почув якийсь шум у коридорі. Визирнув тулячись до стіни. Побачив темну постать, й ще тінь другого, повернувся до ла Гранджа. Бак спробував спілкуватися із Таєм думками, колись у армії практикував, старанно подумав:

- «Якісь люди».

- «Я зараз заміню тебе, моя зброя безшумна», - почув чітку думку у відповідь

Дак відчинив тумбочку вихопив звідти шнурівку із кристалічною підвіскою, переможно підняв над головою, й відразу затулився, лікарський халатик був надто короткий. Підійшов до шафи вдягнутися, й ще не зовсім керував своїми рухами, зачепив лікарський столик біля свого ліжка, впала ложка і тарілка, й так дзвінко тенькнула об плитку на підлозі, що усі застигли.

Бак вирячився сердито на Дака, той винувато піджав губи, мовляв вибачаюся, випадково. У коридорі було чути як хтось біжить, кроки наближалися.

Тай став біля дверей. Підняв праву руку, зробив три одиночних постріли. Усе стихло.

Дак швидко вдягався у свій одяг, на щастя знайшов у шафі. Тай на мить вийшов з палати підхопив автомат з рук убитого лафі. Передав його Даку.

Запитав звертаючись до Вали:

- Де тут комп’ютери?

- У лікарському кабінеті у кінці коридору, - відповіла дівчина.

Вала скрикнула коли вийшла у коридор, у вбитих вона впізнала санітарів які працювали у лікарні.

- Ти вбив працівників лікарні, - обурилася балерина, - Вони невинні.

- Браслет-мобільний і годинник на руці того невинного, це належало до цього дня йому? А у іншого жіночі підвіски на шиї, - відповів Тай. - Вони вбивали тірту й грабували.

Біля операційної Тай зупинився, зазирнув до середини, у кутку між ящиком із інструментами і вимірювальними приладами сиділа жінка у комбінезоні хірурга й рукавичках. Затулилась мертвою людиною, із замазаним антисептиком і розрізаним хірургічним скальпелем животом. Лікарка помітила людей які увійшли до хірургічної зали, намагалася удавати мертву.

- Не бійтеся, ми тірту, - мовила Налі, - присіла біля жінки допомогла звільнитися з під тіла. У лікарки тремтіли руки. На ноги вона взагалі не змогла піднятися, тільки вказувала на сусідню кімнату й казала:

- Там, там, рятуйте.

Бак зазирнув у кімнату, побачив трьох дітей у лікарняному одязі. Маленькі пацієнти дивилися на нього наляканими очима. Й тулилися під стіну як пташенята.

- Не бійтеся, виходьте.

Вала підскочила до лікарки, вхопила її за скривавлені руки, благально мовила:

- Мама, тато?

- Я не знаю, Вало, дитинко, я не знаю. Татка твого витягли звідси, я не знаю…

Вала безсило заплакала.

Тай зайшов до лікарського кабінету, комп’ютери були розбиті вщент, наче хтось зривав злість на усі технології світу.

- На рецепції мають бути комп’ютери. Там внизу, - Вала забігла до кімнати лікаря й знову нетерпляче підбігла до дверей, поспіхом, мовляв, йдемо за мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍