Джоджо Мойєс - Після тебе

неділю привів її на обід — вона просто кошмар. На ній була майка в обтяжку, вона постійно обіймала мене так, наче ми знайомі, надто голосно сміялась, а коли тато пішов щось зробити в саду, вона зробила такі великі очі і спитала: «Ну як ти?» — ще й голову нахилила отак.

— О, цей уже нахил голови, — пробурмотів Вільям, і його підтримали присутні. Тут усі знали, як співрозмовники нахиляють голову.

— А в присутності тата вічно хихикала та гралася з волоссям, наче вона якийсь підліток — хоча їй, мабуть, уже тридцять! — Він з огидою наморщив носа.

— Тридцять! — вигукнула Дафна, глянувши на нього скоса. — Тільки уявіть собі!

— Краще б уже були ті, що розпитували мене, поки його не було. Вони хоча б не вдавали, що я їхній друг.

Я вже майже не чула, що він казав. У мене в голові щось почало дзвеніти, перекриваючи всі інші звуки. Як я могла бути такою дурепою? Я раптом згадала, як Джейк закотив очі, коли вперше побачив, що Сем розмовляє зі мною. Він попередив мене — але я була надто дурна, щоб це зрозуміти. Мені стало спекотно, тіло трусило. Я не могла тут залишатися та слухати це.

— Гм… я тут загадала дещо, у мене зустріч. — Я почала щось бубоніти, збираючи сумку та зриваючись зі стільця. — Пробачте мені.

— Луїзо, все нормально? — запитав Марк.

— Абсолютно. Просто я маю вже бігти. — Я кинулася до дверей, приклеївши до обличчя усмішку так сильно, що м’язи навіть почали боліти.

Він стояв там. Звичайно ж. Він щойно припаркував мотоцикл і тепер знімав шолом. Я вийшла з церкви та зупинилась на сходах — чи є в мене шанс пройти до машини так, щоб не треба було йти повз нього? Жодного. Мій мозок розпізнав його силует — і всі нервові закінчення миттю відреагували: хвиля задоволення, спогади про відчуття його рук на моєму тілі. А потім — злість та приниження, що пульсує в крові.

— Привіт! — Він помітив мене і невимушено всміхнувся. В очах засвітилося задоволення. Чортів звабник.

Я сповільнила ходу так, щоб він помітив біль на моєму обличчі. Мені байдуже. Раптом схотілося поводитися, як Лілі, — досить тримати це в собі! Це не я стрибала з одного ліжка в інше!

— Яка ж ти сволота! Молодець! — Я плюнула та кинулася до своєї машини, перш ніж мій зірваний голос перетвориться на ридання.

Увесь тиждень від того моменту пішов під три чорти. Річард почав ще більше прискіпуватися — і усміхалися ми недостатньо, і нашої «життєрадісної привітності» не видно, бо клієнти йдуть від нас у гриль-бар «Крила в повітрі». Погода теж змінилася — небо стало сталево-сірим, почалися чи не тропічні зливи. В аеропорту було повно знервованих пасажирів. А до того ще й вантажники багажу почали страйк.

— А чого ти чекала? Меркурій же на спаді, — пояснила Віра, гаркнувши на пасажира, який попросив поменше пінки в капучино.

Удома в Лілі була своя чорна хмара. Вона сиділа на дивані, не відводячи очей від телефону, але нічого з того, що вона там бачила, не давало їй втіхи. Іноді вона просто сиділа коло вікна зі скам’янілим обличчям, наче була в пастці, як і він колись. Я спробувала пояснити їй, що чорно-жовті смугасті колготки мені подарував Вілл і що їхня цінність зовсім не в кольорі чи якості, а в…

— Так-так, колготки. Я зрозуміла, — обірвала вона мене.

Три ночі я майже не могла спати, тільки роздивлялася стелю — у мене в грудях горіла холодна лють, що ніяк не хотіла зникати. Я страшенно сердилася на Сема. А ще більше — на себе. Він надіслав мені два повідомлення, що вибісили мене своєю вдаваною невинністю: «??» Я не відповідала. Здається, я стала жертвою класичного жіночого підходу: ігнорувати абсолютно все, що чоловік каже чи робить, і слухати лише голос власного наполегливого переконання: зі мною буде інакше. Я сама його поцілувала. Це я дозволила всьому цьому статися. Саме я в усьому винна.

Я намагалася переконати себе, що ще й непогано відбулася. Умовляла себе, внутрішньо розставляючи знаки оклику: краще дізнатися відразу, ніж через півроку! Добре, що я почала рухатися вперед (намагалася подивитися на це з Маркової точки зору)! Негативний результат — теж результат! Принаймні секс був чудовий! А потім із моїх тупих очей починали литися дурні сльози, і я витирала їх руками під зойки в стилі «ось що буває, коли підпускаєш кого-небудь занадто близько».

У групі нам розповідали, що депресія любить порожнечу і що набагато краще хоч щось робити чи принаймні планувати — й іноді ілюзія щастя стає справжнім щастям. Я страшенно стомилася приходити додому та дивитися на Лілі на дивані, а ще більше стомилася вдавати, що мене це не дістає. Тому зрештою, в п’ятницю, я сказала їй, що ми їдемо до місіс Трейнор. Наступного дня.

— Але ти ж казала, що вона не відповіла на твій лист.

— Може, він не дійшов. Однаково містер Трейнор про тебе розповість — і краще зробити це раніше за нього.

Вона нічого не відповіла, і я сприйняла це як згоду.

Того вечора я чомусь почала оглядати той одяг, який Лілі витягла з коробок, — той, що я не носила відтоді, як поїхала до Парижа два роки тому. Мені не хотілося його носити, бо зі смертю Вілла я відчула себе іншою людиною.

Однак зараз мені треба було вдягти щось окрім джинсів та зеленого костюма ірландської танцівниці. Я знайшла синю коротку сукню, яку колись дуже любила. Вона підходила для дещо формальної зустрічі, тому я випрасувала її та обережно поклала. Перш ніж лягти спати, я повідомила Лілі, що о дев’ятій ранку наступного для ми виїжджаємо. Як же складно жити з кимось, хто вважає, що нормальна розмова, а не якесь бурмотіння, — це для супергероїв.

Через десять хвилин після того, як я зачинила двері, під них ковзнула записка від руки:

Дорога Луїзо!

Пробач мені, що я взяла твій одяг. І дякую тобі за все. Я знаю, що іноді від мене боляче.