Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 29. Косий, кривий…

Ми одночасно підстрибнули, і, здається, обоє спітніли. Косий навіть не виправляв своє родове імʼя.

Я відчутніше за Тео, бо на відміну від нього, знала, на що здатен ректор!  

— Адепте Косий…  

ВСЕ.  

ФІНАЛ.  

ТЕО — МІНУС.  

Хлопець різко відсмикнув руку і автоматично витягнувся в струну.  

— П-пане ректоре…  

Всі інші повільно повернулися, переставши відпрацьовувати заклинання.  

Райан стояв позаду, склавши руки на грудях, і дивився на Тео так, ніби вже обдумував, яке саме покарання підійде йому найкраще. 

Судячи з виразу обличчя, ідея була дуже… креативною.  

Я помітила, що темні магістри взагалі товариші з багатою уявою.  

— Адепт Косий… — голос магістра звучав із таким крижаним спокоєм, що навіть вітер над полем вщух.  

Тео нервово ковтнув.  

Ясен і Крам повільно відсунулися від нього, ніби заздалегідь вирішили не рятувати.  

— Не знав, що ви у нас любитель отримувати заохочення від адепток за практику.  

— Я… це… — Тео явно намагався знайти хоч якесь виправдання.  

— Раз ви такий шляхетний, то і мені варто вас подякувати за те, що ви зволили прийти.  

В повітрі зависла напруга.  

Я, якщо що, тут взагалі ні до чого.  

Тому нема чого прожарювати мене таким збентеженим поглядом, пане ректоре!  

І без того вже ні жива, ні мертва.  

Ходяче воскресле мертвило.  

І за дивною закономірністю, я завжди опиняюся в центрі подій.  

— Тож, адепте Косий, зроблю вам чудовий подарунок. Відпрацювання бойових прийомів — з інструктором.  

— З к-к-к-ким? — прошипів Тео.  

— Зі мною.  

Все.  

Бувай, Тео.  

Обіцяємо, що не будемо згадувати тебе лихом.  

Як і твої згорілі брови.  

Він миттєво зблід.  

— А тепер — на полігон.  

Всі застигли.  

— К-куди? — пролунав слабкий голос із завмерлого натовпу.  

— Ви не ослухались, адепти.  

Райан повільно повернувся до решти.  

— Заняття переноситься на полігон.  

Я з жахом глянула на Василину.  

Вона у відповідь прикусила губу.  

Ми ще ніколи не тренувалися там.  

Бо полігон — це вже серйозний рівень. 

А це означає, що нас сьогодні не просто змушуватимуть повторювати базові заклинання.  

Нас готуватимуть до справжнього бою. 

— За мною, адепти.

Рівним строєм, як справжні солдати перед стратою, ми зашагали від Академії до полігону.  

Полігон знаходився поруч — прямо в лісі, за масивним кам’яним муром.  

Як я чувала, цей мур звів наш минулий ректор і огородив магічним бар’єром, щоб під час практики не постраждала Академія. 

Дуже турботливо, звичайно…  

Хоча, як на мене, варто було б захистити не Академію, а нас, бідних адептів.  

Бо це нас могли розмазати в млинець! 

Але, принаймні, місце було зручним — величезний полігон для бойового факультету, де можна спокійно жбурляти заклинаннями і не переживати, що випадково спалиш лекційний корпус.  

Ну, якщо переживати не за себе, а за будівлі.  

Коли ми дійшли до полігону, всі разом охнули.

Зображення полігону:

Це був величезний тренувальний комплекс, що сховався серед дерев.  

На землі були вигравірувані магічні руни захисту та нападу.  

Навколо розташувалися зачаровані кам'яні плити — масивні, давні, явно не просто для краси.  

А ось їхнє справжнє призначення я вже не знала.  

Що ж, сподіваюся, ми не дізнаємося цього на власному досвіді…  

Райан повів нас прямо в центр полігону, не промовивши жодного слова.  

Усі ковтали слину і завмирали від напруги. 

І чого ми так дружно боїмося?  

А, ну так… ректор же сьогодні в настрої виховувати нас.  

Я вже й забути встигла, поки милувалася красою полігону.  

Коли ми зупинилися, то жадібно глянули на ректора, ніби чекаючи його наступного злого плану.  

Райан став навпроти руни, яка була на землі.  

Судячи з усього, захисної.  

А потім…  

Він повернув голову і кинув очікувальний погляд на Тео.  

Тео, який вже виглядав так, ніби його зараз знудить від страху.  

— Що ви стоїте, як сонна муха, адепте? — недоволено кинув ректор.  

Тео підстрибнув на місці.  

— Швиденько ставайте в коло і спробуйте захиститися своєю родовою стихією.  

Усі застигли.  

— Вам навіть напружуватися не потрібно. Полігон уже все зробив за вас.  

Тео ще сильніше зблід.  

Він гарячково ковтнув ком слини.  

І я його розуміла.  

Бо коли ректор каже «вам навіть напружуватися не потрібно» — це означає, що напружуватися потрібно так, як ніколи в житті. 

Ми встали в коло, точно жертви ритуалу перед жертвоприношенням.  

Ну, виконувати наказ ректора все одно потрібно було.  

Тут діватися нікуди.  

Особливо, коли він знову заступився за мене.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍