Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.

— Нічого не пам’ятаю. Нічого.

— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

— То пан Зенек помер?

— Уже три роки тому, Ягідко.

— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.

— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…

— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

— П’ять днів, — відповів він.

— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

— Ти нічого не повинна.

— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.

— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.

— А потім?

— Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.

Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.

П’ятнадцяте

— Гелоу, Ягодо!

— Магдо? Ти знаєш, котра година?

— Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?

— Ти стала пити молоко просто з-під корови? — кинула я. — Таке паруюче, з пінкою на два пальці?

— Краще! — проігнорувала вона провокацію. — Ти повертаєшся на роботу!

— Чому Бартек нічого мені не сказав? — подумала я вголос. — Завжди він дзвонив у таких справах.

— Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.

— Що значить «будеш»?

— Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?

— Не вірю.

— Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.

— Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?

— Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.

— Ти можеш розвинути тему?

— Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…

— Переглянув моє барахло, — здогадалась я.

— У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.

Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.

— І що з тим супербосом?

— Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.

ГІМН ФІРМИ

(на мелодію «Всі ми ягідки у лісі»)

Усі ми лиш гвинтики, малесенькі гвинтики.

Від ранку до смерку кружляємо тяжко.

У вічках пісочок, у рученьках звітики.

Працюємо швидко, мов спритні мурашки.

Приспів:

А коли надходить ніч, надходить ніч,

Ти додому нас не клич, ні, не клич.

Наші доблісні серця, гей, серця

Б’ються радісно бум-тара-ра.

У ФІРМІ великій зважають на наслідки.

Хто задніх пасе, той для нас просто пшик.

Ми любому шефові віримо насліпо —

Це ж бо наш керманич, ватаг, провідник.

Приспів:

А коли надходить ніч, надходить ніч…

— Шеф був надзвичайно захоплений ентузіазмом, який просто-таки бив із кожного рядка. Навіть зворушився тим піском у стомлених очах. Сказав, що ще ніколи не читав такої заангажованої літератури.

— О Боже!

— Я теж так зреагувала.

— Він знайшов іще щось?

— Кілька речей у тому ж стилі. І всі вони йому сподобалися. Коротше кажучи, Ягодо, тебе висувають на посаду завідувачки відділу внутрішньої пропаганди. Ти рада?

— Я можу повернутися будь-якої миті. Спакувати літні лахи, клацнути кілька знімків і…

— …втекти, — закінчила за мене Аня. — Бо те, що ти робиш, це чергова втеча.

— Що значить чергова?

— А так, Ягодо. Бартек — це втеча від близькості. Магда — це втеча від справжньої дружби. А тепер оця ФІРМА.

— Можливо, — відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. — А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.

— Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.

— Чому?

— Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.

— А скільки?

— Сімсот двадцять