Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

— Ти думаєш, ти такий, бляха, розумний, еге ж. Невже ти ніколи ані на мить не замислюєшся про інших людей, ну? То що, тепер ти задоволений, еге ж?

А тоді зайшла Мати, витягнула його з кімнати й сказала:

— Крістофере, вибач. Вибач, будь ласка, вибач.

Наступного ранку, коли містер Шиєрс пішов на роботу, Мати спакувала багато свого одягу у дві валізи й наказала мені спускатися вниз разом із кліткою Тобі та сідати в машину. Вона поклала валізи в багажник, і ми поїхали. Але то була машина містера Шиєрса, і я спитав:

— Ти вкрала машину?

— Я просто її позичила, — відповіла вона.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— Додому.

— Ти маєш на увазі дім у Свіндоні? — спитав я.

— Так, — відповіла вона.

— Батько там буде? — спитав я.

— Прошу тебе, Крістофере, не чіпай мене зараз, гаразд?

— Я не хочу бути з Батьком, — сказав я.

— Просто… просто… все буде добре, Крістофере, гаразд? У нас усе буде добре, — говорила вона.

— Ми повертаємося до Свіндона, аби я міг скласти свій іспит із математики рівня «А»? — спитав я.

— Що?

— Завтра я маю складати свій іспит із математики, — відповів я.

Тоді Мати заговорила дуже повільно:

— Ми повертаємося до Свіндона, оскільки якщо ми залишимося в Лондоні, то… хтось може постраждати. І я не обов’язково маю на увазі тебе.

— А що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Я хочу, щоби ти трохи помовчав, — озвалася вона.

— Протягом якого періоду я маю мовчати? — спитав я.

— Господи, — сказала Мати. — Півгодини, Крістофере. Я хочу, щоби ти помовчав півгодини.

І ми їхали машиною всю дорогу до Свіндона, яка забрала в нас 3 години й 12 хвилин, і нам довелося зупинитися на заправці, Мати купила мені батончик білого шоколаду, але я не став його їсти. Ми потрапили у великий затор, який спричинили люди, які сповільнювали рух, щоби подивитися на аварію на іншій половині проїжджої частини. І я спробував вивести формулу, за якою можна було би вирахувати, чи спричиняє дорожні затори тільки те, що люди вповільнюють рух, і як на це впливає а) щільність потоку машин, б) швидкість руху машин і в) як швидко водії тиснуть на гальма, коли бачать, як спалахують стоп-фари на машині попереду. Але я був надто втомлений, оскільки не спав цілу ніч, бо думав про те, що не зможу скласти свій іспит з математики. Тож я заснув.

А коли ми приїхали у Свіндон, Мати відімкнула вхідні двері своїми ключами, і ми зайшли в будинок, і вона сказала:

— Агов?

Але вдома нікого не було, оскільки тоді була 1:23 дня. І мені було страшно, але Мати запевнила, що я в безпеці, тож я піднявся до себе в кімнату й зачинив двері. Я дістав із кишені Тобі й випустив його побігати, а тоді пограв у «Сапера» й пройшов найскладніший рівень за 174 секунди, а це на 75 секунд довше за мій кращий результат.

Коли настала 6:35, я почув, що Батько повернувся додому на своєму фургоні, і я пересунув ліжко під двері, аби він не зміг до мене зайти, він зайшов у будинок, і вони з Матір’ю почали кричати одне на одного.

— Як ти, в біса, сюди потрапила? — крикнув Батько.

— Це й мій дім, якщо ти часом забув, — крикнула вона.

— А твій красунчик довбань також десь тут? — крикнув Батько.

Тоді я взяв барабани-бонго, які мені купив Дядько Террі, став навколішки в кутку кімнати, притулився чолом до стику між двома стінами й став бити в барабани й стогнати, і я робив це протягом години, тоді в кімнату зайшла Мати й сказала, що Батько пішов, що він поки поживе з Родрі, а ми знайдемо собі житло протягом кількох наступних тижнів.

Я пішов у сад і знайшов за сараєм клітку Тобі, приніс її в будинок, почистив і посадив туди Тобі.

Потім запитав у Матері, чи зможу я наступного дня скласти свій іспит із математики.

— Вибач, Крістофере, — відповіла вона.

— Можна мені скласти свій іспит із математики? — повторив я.

— Ти не слухаєш мене, Крістофере, — сказала вона.

— Я тебе слухаю, — сказав я.

— Я ж тобі розповідала. Я подзвонила директрисі й повідомила, що ти в Лондоні. І сказала, що ти складеш його наступного року.

— Але зараз я тут і можу його скласти, — наполягав я.

— Вибач, Крістофере. Я хотіла, щоби все склалося якнайкраще. Я не хотіла зіпсувати тобі нагоду, — відповіла вона.

І тоді в мене знову заболіло в грудях, тож я склав руки, захитався вперед і назад і застогнав.

— Я ж не знала, що ми повернемося, — сказала Мати.

Але я продовжував стогнати й хитатися вперед і назад.

— Годі. Це нам не допоможе, — сказала Мати.

Тоді вона спитала, чи я хочу подивитися якусь серію з циклу «Синя планета» про життя під арктичною кригою або міграцію горбатих китів, але я нічого не відповів, оскільки знав, що не зможу скласти свій іспит з математики рівня «А», і це було схоже на те, коли ти притискаєш ніготь на великому пальці до батареї, а вона дуже гаряча, і тоді з’являється біль, і тобі хочеться плакати, але біль триває навіть тоді, коли ти вже прийняв пальця від батареї.

Потім Мати приготувала мені моркву й броколі з кетчупом, але я не став їсти.

І тієї ночі я також не спав.

Наступного дня Мати відвезла мене до школи на машині містера Шиєрса, оскільки ми пропустили автобус. А коли ми сідали в машину, з протилежного боку вулиці прийшла місіс Шиєрс і заговорила до Матері:

— Оце нахаба. Ну, курво.

— Сідай в машину, Крістофере, — сказала Мати.

Але я не міг сісти в машину, оскільки двері були замкнені.

— То що, він тебе теж кинув? — спитала місіс Шиєрс.

Тоді Мати відімкнула свої двері, сіла в машину, відімкнула двері мені, я сів, і ми поїхали геть.

А коли ми приїхали до школи, Шивон сказала:

— То ви мама Крістофера.

І Шивон сказала, що рада мене знову бачити, і спитала, як я почуваюся, а я відповів, що я втомлений. Тоді Мати пояснила, що я засмутився через те, що не міг скласти свій іспит з математики, тож я погано їв і погано спав.

А потім, коли Мати поїхала, я намалював автобус у перспективі, щоби не думати про біль у грудях, і він мав ось такий вигляд:

Після ланчу Шивон сказала, що вона поговорила