Ведана - Димок і "Биті Горобці", Ведана

Розділ тридцять п'ятий, сенс життя повертається.

— Ти знаєш Томоту Вритарськи?

Я мовчав. Русявий фанат Горобців намалювався.

— Ну не мовчи! Ти точно його знаєш, він приходив до тебе поки ти валявся, сидів дого, аж поки його не вигнали.

— Правда? — мені навіть самому трохи лячно стало, від звучання мого голосу, він осип, хрипів і мене було ледве чути.

— Заговорив!! — закричав Гімалаєць.

— Так, правда — проігнорував його русявий — Але його потім відправили на завдання. Він майже не постраждав в цьому інциденті, а Рено не в набагато кращому стані ніж ти. 

Я дивився русявому у вічі, а всередині наче щось розквітло. Невже? Невже!? Як же я радий! Мене не кинули! Це відчуття, наче у суцільній багаторічній темряві нарешті з'явилось світло. Білявка була права, є ті, кому не все одно! Коли лікарка повернулась у кімнату, то аж підскочила.

— Що ви з ним зробили?

— Розповіли що Вритарськи над ним кукував.

— Хлопці, прошу вас, будьте обережні. Він з цією командою і потрапив у маєток мітки.

Русявий і гімалаєць вирячившись на мене.

— Тобто, Ви хочете сказати, це Міічіро Ікатт? Ранг умільця? І Ви хочете сказати що йому чотирнадцять?! — по моєму, останнє відкровення було сказано вдвічі здивованішим тоном.

Гімалаєць схоже нічого не зрозумів. Просто глянув на мене і знудьговано потупився у вікно.

— Та проблемна жінка, яку ви шукаєте, випадково не під метр вісімдесят з рудим волоссям? — спитав він.

— Вона там?

Білявка вибігла з палати.

— А тепер розповідай.

Дві пари очей увіп'ялись у мене.

— Щ що розповідати?

— Усе!

— Але.. — я закашлявся — я не.. — голос усе таки зірвався і я знову знайшовся судомним кашлем.

— Ну гаразд — трохи розчаровано сказав русявий.

Кілька годин минули у мовчанні. Узагалі почуття наче гора з плеч. Брррр.. я згадав як під час одного з тренувань, ще до вступу в Гільдію, хтось додумався відпрацювати на мені захват коліном, ефективний проти гуманоїдних мутантів, і як виявилося мега ефективний проти кволих недомірків, мене тоді ледь не розчавило, а коли генія відтягнули, ото було гора з плеч. Я сів і провів руками вздовж ніг. Принанні, я їх відчуваю, отже може навіть все буде гаразд і я зможу ходити.

Минув ще тиждень. Я до сих пір не міг встати на ноги, але життя поступово знову набувало сенсу. Можливо, вплинуло те, що мені принесли папір і олівець, я перемальовував усе, що бачив. Сусідів по кімнаті, двір Гільдії, а лікарня знаходилась на території цієї будівлі, птахів, якісь рослини, лікарів, мисливців яких бачив у дворі, просто картинки і сцени з спогадів, або зовсім вигадані. Почесне місце займали портрети Горобців. Так у мене працює пам'ять, я запам'ятовую картинку, але слова, ні. Коли в останнє тримав в руках олівець не в цілях навчання? А все одно руки пам'ятають.

З сусідньої палати залунали неприємні звуки. Я скривився, вони там увесь час щось творили, незрозуміло що.

— По моєму це велика проблема, що багато хто просто не закінчує школу через мисливство. Рівень знань серед мисливців падає — русявий чогось знову розговорився — От наприклад, Міічіро, ти ж у тринадцять зайшов на залік у Гільдії! А на навчання у майстра в скільки пішов? І так багато хто кидають школи у дванадцять.

— Я не кидав. Ну як, кидав, але майстер потім мене відучив і я склав всі іспити. Він звісно не виявляв ніяких почуттів, але я йому щиро вдячний, за всі знання які отримав.

— Ого, майстер тобою справді зайнявся. Але, таких людей не багато.

Я повернувся до нарисів. Час пролітав швидко і не помітно. Прийшов час вправ, ну як, я сам для себе виділив час доби, в який я намагаюсь підвестись. І сьогодні, я навернувся, на щастя руки атрофовані ще не настільки і я не влетів лицем об підлогу. Гімалаєць підскочив і посадив мене на койку. Потім здивовано опустив погляд на свої руки.

— Це моя зміна...

Той з розумінням кивнув і повернувся на місце. Ехххх... Погано все. Це я навряд чи за місячний цикл не те, що поверну колишній стан, а узагалі зможу по нормальному пересуватись.

****

Інтерлюдія Пеггі.

Я зайшла у палату. Узагалі мене рідко приставляли до когось одного, але тут були справжні проблеми, хлопчик просто не боровся за життя, лише останній тиждень усе трохи пішло на краще. Зазвичай ті у кого відмовляли ноги виглядали наступним чином, тонкі худі нижні кінцівки і міцніший тулуб та руки. Але дана особа стрімко чахнула, просто на очах, мені іноді здавалося, що це був привид. І те, що останнім часом він почав трохи відходити від тієї апатії радувало.

 

 

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍