Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

даху. Самі ті спеціальні ноші важили сорок кілограмів. Так що уявіть собі: свинцевий фартух, маски, ті ноші й скажену швидкість... Уявляєте? У музеї в Києві лежить муляж Графіту, з кашкет завбільшки, кажуть, був би справжній, важив би шістнадцять кілограмів, такий він щільний, важкий. Радіокеровані маніпулятори часто відмовлялися виконувати команди або робили геть не те, що треба, бо їхні електронні схеми у високих полях руйнувалися. Найнадійнішими «роботами» були солдати. Їх і охрестили «зеленими роботами» (за кольором військової форми). Через дах зруйнованого реактора пройшло три тисячі шістсот солдатів. Спали на землі, вони всі розповідають, як на перших порах кидали долі солому. Брали її там-таки, зі скирт біля реактора.

Молоді хлопці... Вони тепер теж умирають, але вони розуміють, що якби вони цього не зробили... Це ще люди особливої культури. Культури подвигу. Жертви.

Був момент, коли існувала загроза термоядерного вибуху, і треба було спустити з-під реактора ґрунтову воду, щоб туди не потрапив розплав урану й ґрафіту, разом із водою вони дали б критичну масу. Вибух — три-п’ять мегатон. Не лише Київ та Мінськ вимерли б, а й у величезній частині Європи не можна було б жити. Уявляєте?! Європейська катастрофа. Поставили завдання: хто пірне в ту воду й відчинить там засувку спускного клапана? Обіцяли машину, квартиру, дачу й довічне утримання родини. Шукали добровольців. І такі знайшлися! Хлопці пірнали, багато разів пірнали й відчинили ту засувку, і їм дали на команду сім тисяч рублів. А за обіцяні машини й квартири забули. Авжеж, не задля них вони пірнали! Не задля матеріального, менш усього задля матеріального. Не така наша людина проста... Зрозуміла... І поверхова... (Розхвилювався).

Цих людей уже нема... Тільки документи в нашому музеї. Прізвища... Та якби вони цього не зробили? Наша готовність до самопожертви... У цьому нема нам рівних...

Я тут сперечався з одним... Він мені доводив, що це через те, що в нас дуже низька ціна життя. Азіятський такий фаталізм. Людина, що жертвує собою, не почуває себе унікальною, неповторною особистістю, якої ніколи більше не буде. Туга за роллю. Раніше він був людиною без тексту, статистом. Не мав власного сюжету, слугував тлом. А тут зненацька робиться головною дійовою особою. Туга за сенсом. Що таке наша пропаганда? Наша ідеологія? Вам пропонують умерти, але набути сенсу. Підносять. Дають роль! Велика вартість смерти, бо за смертю — вічність. Він мені доводив. На прикладах... Але я не згоден! Категорично! Авжеж, нас виховано бути солдатами. Так нас учили. Завжди мобілізовані, завжди готові на щось неможливе. Мій батько, коли я після школи хотів піти в цивільний вуз, був приголомшений: «Я — кадровий вояк, а ти будеш піджака носити? Вітчизну треба захищати!» Кілька місяців до мене не озивався, поки я не подав документів у військове училище. Батько — учасник війни, він помер уже. Ну, практично жодних статків не мав, як і ціле його покоління. Нічого після нього не лишилося — дому, машини, землі... Що я маю? Польову офіцерську сумку, він її отримав перед фінською кампанією, а в ній його бойові ордени. Ще в поліетиленовому пакеті в мене лежать триста батькових листів із фронту, від сорок першого року починаючи, мати їх зберегла. Все, що лишилось... Але я вважаю, що це — неоціненний капітал!

Розумієте тепер, яким я бачу наш музей? Он там у баночці земля чорнобильська... Жменька... Он шахтарська каска. Також звідти... Селянське хатнє начиння з зони... Сюди дозиметристів не можна пускати. Фонить! Але тут все має бути достеменним. Без муляжів! Нам мають повірити. А повірять тільки справжньому, бо забагато брехні довкола Чорнобиля. Було і є. Атом — приказка така з’явилася — можна використовувати не тільки в воєнних і мирних цілях, але й в особистих. Пообростали фондами, комерційними структурами...

Раз ви пишете таку книжку, то мусите переглянути наш унікальний відеоматеріал. По крихтах збираємо. Чорнобильської хроніки, вважайте, не існує. Її не дали зняти, усе засекретили. Якщо комусь щось вдавалося зафіксувати, відповідні органи тут-таки забирали цей матеріал і повертали розмагнічені стрічки. У нас нема хроніки, як евакуювали людей, вивозили худобу... Трагедію знімати заборонялося, знімався — героїзм! Чорнобильські альбоми нині все-таки видано, але скільки разів кіно- й телеоператорам розбивали камери! Тягали по інстанціях... Щоб чесно розказати про Чорнобиль, треба було мужности, її й сьогодні треба. Повірте мені! Але ви мусите бачити... Ці кадри... Чорні, як Графіт, обличчя пожежників. А очі в них? То вже очі людей, які знають, що йдуть від нас. На одному фрагменті — ноги жінки, яка вранці після катастрофи йшла обробляти городчик біля атомної станції. Ішла по траві, на якій лежала роса... Ноги нагадують решето, усі в дірочках до самих колін... Це треба побачити, раз ви пишете таку книжку...

Я приходжу додому й не можу взяти на руки свого малого сина. Мені треба випити п’ятдесят-сто грам горілки, щоб дитину взяти на руки.

Цілий відділ у музеї — вертольотчики. Полковник Водолажський... Герой Росії, похований на білоруській землі, у селі Жуков Луг. Коли він одержав позамежну дозу, то мусив забиратися, негайно евакуюватися, але лишився й навчив ще тридцять три екіпажі. Сам зробив сто двадцять вильотів, скинув двісті-триста тон вантажу. Чотири-п’ять вильотів протягом доби, при висоті триста метрів над реактором, температура в кабіні — до шістдесяти градусів. А що коїлося внизу, коли мішки з піском скидалися? Уявляєте... Пекло... Активність сягала тисячі вісімсот рентґен на годину. Пілотам робилося погано в повітрі. Щоб метнути прицільно, влучити в ціль — вогненне жерло, — вони вистромляли голову з кабіни... Дивилися вниз... Іншого способу не було... На засіданнях урядової комісії... Просто, буденно доповідалося: «На це треба покласти два-три життя. А на це-ось — одне». Просто й буденно...

Полковник Водолажський умер. У карточці обліку доз, набраних над реактором, лікарі йому записали... сім бер. Насправді їх було шістсот!

А чотириста шахтарів, що день і ніч довбали тунель під реактором? Треба було прокопати тунель, щоб залити туди рідкий азот і заморозити земельну подушку, так це зветься інженерною мовою. Інакше реактор пішов би в ґрунтові води... Шахтарі Москви, Києва, Дніпропетровська... Я ніде про них не читав. А вони голі, при температурі за п’ятдесят градусів рачки котили перед себе вагонетки. Теж сотні рентген.

Тепер вони помирають. Та якби вони цього не зробили? Я вважаю, що вони — герої, а не жертви війни, якої нібито й не було. Називають її аварією, катастрофою. А була війна... І наші чорнобильські пам’ятники