Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зараза, вона заспівала «Don’t Let It Bring You Down» Енні Леннокс. Хоч би хто їй підказав взяти цю пісню, він отримує свої гроші не дарма — велична річ, просто як з підручника для вокалу. Ваня згадав, що раніше бачив в інсті, як Лапа співала за кермом «День за днем» Агузарової. Тепер от Леннокс...
І Лапа тримала рівень — не оригінал, звичайно, але й не галіме караоке. Ваня терпляче чекав третього куплету, де Леннокс другим голосом стрибала вище на октаву, і Лапа теж полізла нагору. І витримала. Зараза, а в неї є школа.
Він подивився сюжет повністю, навіть витримав фінальний погляд Лапи в камеру та цьом ботоксними губами, що дещо нівелювало враження від величного каверу, який мав показати дорослій аудиторії, що ця дівчина — не така вже проста й сучасна, як здавалося.
Ваня про всяк випадок закрив ютуб, поки той ще чогось подібного не підсунув, пообіцяв собі незабаром очистити історію переглядів й відкрив гру. Він заслужив на те, щоби вимкнути мозок, в якому почережно панували детектив Арчі Гудвін, совість, мама, Гєна, Мар’яна, Степан і навіть біг-бада-бум — хто завгодно, тільки не він сам.
Це було так приємно — можна ні про що не думати, а просто вбивати зомбаків, прокачуючи свої рослини. Він проходив рівень за рівнем, радіючи від того, що за день їх накопичилося чимало — як нагорода за зміну іміджу, чужий одяг та дурну спробу наїхати на страхову.
Поруч хтось сидів і дивився в екран. Ваня не міг відірватися від бою, тому трохи відвернув телефон до себе. Звідти насунулися впритул до плеча. Тоді він поставив батл на паузу (потім буде важко одразу спіймати швидкість, й через це можна програти бій за десять покращувалок) й різко повернув голову направо.
Там сидів хлопчик років восьми чи дев’яти й уважно дивився на тріснуте скло айфона.
— Второй? — спитав сусід, й Ваня одразу заспокоївся.
— Так, — м’яко відповів колишній дирхор. — Теж граєш?
— Я тоже во второй, — хлопчик радісно всміхнувся, бо не вбачав нічого поганого в тому, щоби зазирнути через плече й подивитися на чужу гру. Вони ж тепер годинами дивляться геймплеї, роблячи кацапських блогерів мільйонерами. І не поясниш їм ані про війну, ані про вітчизняний контент — навіть не зрозуміють, про що йдеться.
— Ладно, дивись, тільки не заважай, а то я програю.
— А я люблю проігривать. А тогда віжу чужую тактіку і бєру сєбє, так інтєрєснєй.
— Програти можна в наступному колі, а це — сьоме, тут найбільше луту, — не здався Ваня й повернувся до гри, де не встиг за суперником і, звичайно, програв. І жодних тактичних інновацій у переможця не підчепиш — все покупне, прокачане, ще одна заможна дитина обіграла Бронзовий Голос країни.
Вийшов з гри, затулив очі й удав сплячого, як той чувак вдень. Хлопчик праворуч завовтузився, й тут Ваня не витримав: розплющив очі, серйозно подивився на дитину і сказав:
— Не грай у це лайно. Воно просто вбиває твій час. Якщо можеш кинути — кинь це. Добре?
Хлопчик великими очима подивився на дивного Гуллівера (велетень, я — твій велетень), потім встав й пересів через прохід, до якоїсь бабусі. А Ваня знову заплющив очі, клянучи себе за незграбне втручання в чуже життя. Тьху. Тьху. Тьху.
Він доїхав до кінцевої, пройшовся під «Diamond Head» додому й поставив варитися картоплю в мундирах. Помився в душі, спробував полагодити унітаз, але нічого не вийшло. Тоді просто витер підлогу, склав собі умовний список із завтрашнього прибирання перед приїздом дружини й пішов на кухню годувати Кота.
Й саме тоді, щойно закипіла картопля, пискнув телефон на зарядці. Це в телеграмі повідомлення від Трушина. Коротке та страшне: «Лапа соскочила». Й багато круглих відкритих дужок. Сум, сум, сум.
Ваня гриз себе всю ніч. Починаючи з традиційної вечері картоплею в мундирах і закінчуючи сніданком з тієї ж самої картоплі, посмаженої з останнім яйцем. Щоби якось приборкати вогонь, що палав у грудях, він переклав одяг у шафі, звільняючи місце для речей Мар’яни з малим, піддув матрац, знову спробував полагодити унітаз (невдало), вимив ванну господарським милом (плями нікуди не поділися), перемив увесь посуд (розбивши останнє блюдце), позамітав на балконі, протер усі дзеркала.
І в кожному з власних зображень у дзеркалі він бачив людину, яка спочатку пручалася руками й ногами, потім погодилася на хєрню, а в підсумку хєрня їй за це і віддячила, викресливши зі списку. Наче ти отримав промокод на якусь непотрібну знижку, вирішив її оформити, а код не підійшов з десяти спроб!
Лапа потримала його запасним варіантом, а потім погодився хтось більш відомий, і все — до побачення, Євробачення, бувай, попугай. Як там Гєна казав — стратегія win-win? Ага, щас — тут було навпаки. Як це називається? Ваня зняв телефон з зарядки й пошукав у перекладачі. Lose-lose — десь так. Він або ставав частиною примітивного розводняка, або… Або він ламався, давши згоду на цей цирк, а потім цирк віддячив, списавши з арени в зал. Сиди в другому ряду, удавай зіркове середовище.
Хотілося плакати. Переміг у «Таланті» — не плакав. Народився син — теж ні. Поводився, як останнє чмо — було соромно, дуже соромно, але без сліз. Ну, майже. А тут… якась… кобуча… срана півфіналістка відмовилася від роману на публіку, і сльози шукали шлях виходу.
«До чого я докотився? — думав Ваня, відганяючи віником Кота від ніші з взуттям. — Невже я став частиною цього мертвоокого натовпу позаду сцени палацу «Україна»? Як таке могло статися? Як??? Невже це кінець кар’єри? Короткої, як початкова школа!»
Серце часто забилося, він зупинився. Вдарив себе старим облізлим віником по обличчю й наказав заспокоїтися. Це не через Лапу. Ні. Це через втрату шансу. Останнього шансу нарешті нагадати про себе хоча б у новинах на «Кореспонденті».
Ваня багато разів бачив у кіно, що люди в подібних ситуаціях зосереджуються на диханні. Ніхто ж не бачить. Подихай. Спробуй. Подумай про хороше. За тиждень — фестиваль у Черкаській області. Там хедлайнером буде Жадан. Потім день народження в Бердянську, не сьогодні-завтра надійде передплата. День мі… Поліції. А ще ж Новий рік!
Рух буде. Так, без перших шпальт і інтерв’ю в прямому ефірі «Сніданку з 1+1», але ж буде. Так чекав на свята, чекав на роботу! І тепер, коли ось-ось почнеться святковий сезон, — взяти й закиснути? І головне — в нього є мелодія! Чудова мелодія, на яку лягає фраза «Я — твій велетень»,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко», після закриття браузера.
