Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

Полотнина білої тканини полетіла десь під ліжко, а я почала активно перебирати цвіт, шукаючи один той самий.

Магія синій клубочком обплітала єдиний листочок із усіх, що зараз лежали на столі.

Моє лице прикрасила задоволена посмішка.

—Знайшла! — радісно вигукнула я повертаючись до Роха й демонструючи йому свою цінність.

—Молодець, а тепер може підемо поїмо? — Так просто запропонував кролик зістрибуючи з ліжка.

—Добре ходімо, продовжу ввечері вже без тебе вередуню, — зі смішинкою сказала я й заховала липу у кишеню сорочки, ще й перевірила чи щільно я закрила ґудзик. Рох тільки дивився на мої маніпуляції.

— Ти що велетню? — його стурбована мордочка якось не в’язалася з моїм настроєм.

— Та нічого, щось не так, але може здалося. Ходімо їсти, — сказав Рох.

— Ходімо! Ходімо вже.

Я не встигла підійти до дверей, як почула підозрілий тріск сили у кімнаті.

Озирнувшись я застигла від побаченого.

З кутка над ліжко розповзалася темрява велетенськими щупальцями, змітаючи усе на шляху. Вже виднівся розлом порталу й можна було розглядіти неясні постаті по той бік. Змушуючи себе рухатися, вхопила Роха під лапи й дряпонула геть, не слідкуючи що там у кімнаті. Бігати це дійсно дуже потрібне вміння.

Вибух пролунав коли ми були на останній сходинці. Від звуку я зашкопирталася та боляче вдарилася коліном, при падінні, але Роха не відпустила.

—Біжимо! — прокричав кролик.

Я тільки кивнула розуміючи, що в мене декілька секунд Володан жаліти не буде.

Якщо виживимо потім дізнаюся як він пройшов.

А зараз бігти.

Перша ціль вулиця, двері жбурнула силою й кинула блокуючи закляття, може хоч трохи стримує їх.

Мені в око втрапили двері зброярні, туди, а звідти у льох.

Якщо не знати до довго потрібно шукати плиту входу.

Квокчики на подвір’ї влаштували лемент і спішно змінювали мої сліди на траві, що вели до моєї схованки. Волоханці наїжилися й згуртувалися коло сходів ґанку готові захищати рідне подвір’я. Як виживимо віддячу.

А зараз скоріше у льох, відпустивши Роха, почала чаклувати й маскувати все довкола. Сподіваючись, що це дасть нам декілька хвилин. Мені потрібно відкрити портал. Портал крутилося в голові, але звуки вибуху збивати плетіння чарів. Натомість мене охопив жах. Вибухи ставали все сильніше, я не хотіла уявляти,  що там відбувається.

Але липке почуття страху розповзалося в середині, починаючи з серця і своїми довгими щупальцями дерлося все вище, легені, горло, ось вже занімів язик, потім заклякають руки, зціплюються пальці, а в останню чергу ноги. І ти вже оплетений цим бридким коконом і тільки й можеш здригатися від вибухів, що лунають навкруги, там на поверхні, а здається, що все ближче.

Міцніше притиснути до себе Роха і молитися, щоб це швидше скінчилося.

Магічний резерв у нього не вічний, та й усе колись закінчується.,

Нам головне протриматися ось ці хвилини, тільки триматися. Тоді я зможу сплести сітку порталу

—Не бійся, Рох, я с тобою, — прошепотіла я на вухо кроликові та ще міцніше вжалася  у  холодний кут льоху.

Кролик мовчав, тільки активно сопів.

Знов вибух цей зовсім близько, кам'яні крихти посипалися мені на голову й за комір, опалюючи шкіру холодом я скрикнула від жаху й міцніше вхопила Роха. Я не можу чаклувати, нічого не виходить, плетіння магії згасає тільки но я будую візерунок.

Легеньке світло прорізало пітьму льоху десь справа від мене. Дядько Осі з'явився в магічному світлі, він був весь у сажі й в роздертому одязі.

—Ледь знайшов. Ти тут усіх чарів накидала, — він уважно роздивлявся нас з Рохом.

—Живі й цілі, уже добре. Тепер слухай уважно. Я відчиню портал до твоїх, про кого подумаєш туди й потрапиш. За нас не хвилюйся, дім  так просто не здам.

Не встиг дядько Осі договорити, як пролунав ще один потужний вибух над нами і в льосі появилися промені вуличного світла загрозливої розрізаючи темряву.

—Хутко! — скомандував домовик й за моєю спиною з'явилося марево магії, він штовхнув нас із Рохом, не даючи оговтатися від переходу.

Я тільки почула ще один вибух і магічний вогонь, що лизнув стіни боляче вдарив по очам змушуючи замружитися.

—Устино! Рох! Як ви тут опинилися? — вигукнув Богдан, коли ми попали йому в обійми.

—Що трапилося? — важким голосом запитав хлопець, міцніше стискаючи руки на моїх плечах.

Я підняла очі на кохане обличчя й сльози потекли з новою силою. Дивно я за страхом не помічала, що плачу.

—Володан напав, — тільки й змогла сказати я як мене з головою накрила істерика.