Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

Мої пензлі створили дві лиця Життя, кожне в повному блиску могутності. Я намагався створювати Прекрасне, але мене все більше тягнуло до темряви. Якщо я зможу вигнати цих демонів, пригвоздити їх до паперу, то я чогось стою. Природа, сільська праця, повітря, город, тваринництво — це лише спроба втекти від себе, закопати талант у землю.

Але я лише приспав свій розум. А потвори народжуються, коли розум спить, це ще Гойя зрозумів! Я не міг показати людям ці картини, лише жалюгідну подобу мистецтва, оголивши світлі сторони і всі темні інстинкти душі. Я думаю, ти зрозумієш мене. Може, в тебе вийде, адже я пам'ятаю, у тебе був талант. Тоді в добрий шлях!»

Далі були прощальні слова, якісь милі студентські спогади, щось таке.

 Лист мені здався сумбурним, але, загалом, я зрозумів свого друга. Я відкрив велику скриньку повну оксамитового попелу. Я зрозумів усе – він спалив свої роботи!

До цього випадку я збирався зав'язати з живописом. Але тепер, навпаки, я став глибше цікавитись ним.

– Ви стали самі собою. Перестали закреслювати себе і повернулися до свого внутрішнього покликання, - замислено сказала Харита, на яку історія, розказана Фабіаном, справила сильне враження.

— Я хочу вас писати, — сказав Фабіан. - Точніше - ваші очі... Тільки ваші очі... Вони такі гарні...

Потім вони гуляли лугом, і Петтчер робив замальовки в блокнот. А Харита вигадувала сюжети і не встигала стежити за олівцем, що пурхає по папері.

- Дивіться: «Мураха та ромашка». А тепер ось: «Равлик на руці людини».

Трохи втомившись, вони посідали на запашну траву, відклавши блокнот і олівці.

 Сонячне світло блищало на травинках, колірна різноманітність надзвичайно пахла, розкинувшись до межі темно-зеленого гаю.

Харита дбайливо доторкнулася до милих блакитних квітів синьої вероніки.

Фабіан дивився на Хариту добрими й уважними очима, милуючись нею. Вона подивилася на нього, посміхаючись - так їй було добре, провела ніжно по його чорному волоссю…

Він бережно взяв її руку в свою, тихо й ніжно поцілував пальці, потім заглиблення біля вигину ліктя, через що в Харити заграло все всередині, наче скрипковий оркестрик. Тепло пробіглося тілом, заповнюючи її всю до п'ят.

Вона притягла його голову ближче, поцілувала в шию і губи, поступово опускаючись на трав'яне ложе, притискаючи до себе тіло художника, найдорожчої для неї людини на світі.