Валерій СЛОБОДА - Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли селищани побачили, що Максим вийшов з цього двобою переможцем, радісно заскандували і рушили йому назустріч. Вони плескали його по плечах, демонструючи вдячність і захоплення, як він розправився з цими типами з СК і вже ніхто не згадував, що незадовго до цього він стояв перед їхнім судом.
Підбігла Вереска, її очі світилися радістю. Вона, здалося, хотіла обійняти його, він також підняв вільну руку, бо в правій тримав ще меча, але якось знітилася чи засоромилася перед людьми, просто торкнулася плеча і промовила:
– Хвала Дарі, ти живий! Я дуже хвилювалася за тебе.
– А ти чому не на галявині біля Лани? – трохи вгамувавши свою ейфорію, суворо запитав Максим.
– А я почула крики і повернулася назад. Бо злякалася за тебе.
– Я ж тобі сказав, щоб тут не сталося, не повертайся назад. А про свою подругу ти подумала? Чи змогла б вона без тебе повернутися назад, якби з тобою, щось сталося? Господи, Вереско, ти справді поводишся, як дівчисько, – насварився на неї Максим, але побачивши, що та закопилила губу і ось-ось розплачеться, змінив свій тон і лагідно мовив, – ну годі вже, я ж також хвилююся за тебе.
Емоції переповнювали селищан, вони були в захваті, що змогли відбити напад сірих і звільнитися від впливу СК на їхнє життя, але Ярон відразу взявся за свої обов’язки, давши команду загасити хатину, що вже догоряла і прибрати майдан селища, який був усіяний трупами сірих. Правда, гірко було визнавати, але серед вбитих було й декілька селищан. Троє чоловіків, отримавши тяжкі глибокі опіки, все ж таки померли. Померла і та жінка, яку Максим оборонив від сірого. Тварюка розірвала їй сонну артерію і вона зійшла кров’ю.
Максим, після того як Вереска залишила його, щоб допомогти своїм, відчув страшенну втому і присів на валун, що стирчав із землі на краю майдану. Спостерігаючи, як селищани зносять на підводи трупи сірих, до яких добавилися ще й три служаки з СК, він задумався над тим, чи є десь у Всесвіті світ, де немає агресії. Чому майже всі види істот, що існують, вбивають? Особливо не зрозуміло, чому така істота, як людина, вбиває не тільки заради того, щоб прохарчуватися, а й з люті, ненависті, помсти. Чому? Природа подарувала людині інтелект, щоб та могла вирішувати такі проблеми мирним шляхом. Але ж ні, б’ються всі, і не тільки люди, а навіть деякі види комах, що ведуть соціальний спосіб життя. Б’ються за харч, територію, домінацію.
Мабуть, у цьому винен звичайний тваринний інстинкт виживання, який сильніший за розум і спрацьовує швидше. Звір атакує і вбиває свого супротивника, що забрів на його територію, щоб мати більшу площу для полювання чи випасу, забезпечуючи собі і своїй популяції засіб для виживання, так само чинить і людина до сих пір.
Все, що є живе, рухоме і не рухоме в цьому світі, в інших світах, у Всесвіті – все налаштоване агресивно одне проти одного. Організми вбивають інші організми, пожираючи їх, чорні дірки в космосі поглинають зірки, захоплюють інші галактики і так далі. Якщо вірити теорії Стівена Гокінга, то все почалося з Великого вибуху в космосі, а це еталон агресії. Тому ніколи в цьому Всесвіті вона не зникне, які тільки боги не приходили б до пантеону, щоб виправити цей недолік у космосі...
– Максиме, я тут подумала... Може, ти пити хочеш? – відірвав його від роздумів голос Верески.
– О, вчасно подумала, я тобі скажу, – беручи до рук ківш з рідиною, мовив він, але коли надпив і зрозумів, що це хмільний мед, добавив, – та й бачу, що гарно подумала. Дякую.
– Пий на здоров’я, це поповнить твою силу, – всміхнулася вона.
День увібрався в усю свою силу, сонце припікало, щебет птахів прославляв перемогу селищан, а Максим слухав Вереску, що розповідала йому про все і про всіх, як це притаманно будь-якій жінці. Але все це було десь далеко, бо насправді він поринув у спогади, що десь залишилися у справжньому його світі. Наввипередки, відштовхуючи одна одну, виринали думки з дитинства, інтернату, армії, а особливо сім’я, яка була така недосяжна. Він відчув нестримне бажання побачити своїх дітей і дружину. Хотілося просто встати з валуна і прямо, не спиняючись, піти до них. Особливо хотілося обійняти доньку, якій він приділяв більше уваги, ніж сину і дружині…
– Максиме, ти що не чуєш мене? – раптом увірвалася до його спогадів Вереска.
– Що? Вибач, Вереско, трохи задумався. Що ти сказала? – спитав Максим.
– Я кажу, що може піти забрати Лану з Марусом. Я запитувала в Ярона, він сказав, що можна, бо вже багато хто з жінок позабирав до себе своїх дітей.
– Так, звісно, іди до них, бо вони мабуть переживають, як все тут склалося, – сказав він і, трохи затягнувши паузу, мовив, – хотів сьогодні відсвяткувати літо, як я тут з то… з вами, але не так сталося, як гадалося…
– Не переймайся, Максиме, зараз я повернуся з Ланою і ми твоє свято відсвяткуємо, як належить. Я гадаю, що нашу компанію підтримає Ярон, Зораст та й багато селищан будуть раді бути в цьому гурті.
– А, Онік?
– Онік, на жаль, ні, він тяжко поранений в ногу… вигорів добрий шматок м’яса. Послали за цілителем до Инрасу, завтра буде тут. Дехто каже, що швидше за все, йому відріжуть ногу.
– Шкода, гарний хлопець… веселий. Дай Бог, щоб все було добре. Гаразд іди по Лану.
Зашившись від страху в кущі, Корзо закипав від злості. Крапля за краплею наповнювала його серце люттю. Він програв. «І через кого?! Через цього клятого Максима. Ні… не через нього, а через неї, через Вереску. Якби вона не допомагала йому, він, мабуть, за зиму здох би і цього всього не сталося б. Це вона, гадюка, в усьому винна, – хаотично шукав він причину падіння з п’єдесталу, який так довго будував для себе, затискаючи в руках спис, що аж побіліли кісточки пальців. – Уб’ю!»
Лють та жага помсти перебороли в Корзовій душі страх перед селищанами, і він вискочив зі своєї хованки навздогін Верески.
– Дивіться, Корзо! – вигукнула котрась із жінок і всі прикипіли поглядом до нього.
Максим також звернув на нього увагу і відразу зрозумів його наміри, побачивши в руках спис. Він щодуху зірвався з місця, вихоплюючи в одного з воїнів лук та стрілу, на ходу вправляючи її на тятиву. Все відбувалося так, немов час на мить зупинився, даючи Максимові добігти на лінію між Корзо і Верескою. Максим побачив, як Корзо кинув спис, з усіх сил зробив стрибок випускаючи стрілу вже на лету.
В ту мить, як стріла влучила Корзо в ліве око, пробивши череп, глибоко увійшла в середину, Максим відчув сильний удар в груди. Його відкинуло і він упав на землю зі списом в грудях. Все тіло охопив страшенний біль, що паралізував його рухи, але потім ніби трохи відпустило. Він вхопився за спис і висмикнув його з грудей. З рани заструмилася темно-червона кров і гаряче розтеклася по тілу. Він затулив її долонею, стараючись зупинити, але та протікала крізь пальці, ніби стараючись вирватися на волю після довгого пожиттєвого ув’язнення.
Запала тяжка, невимовна, мертва тиша. Здавалося навіть притих пташиний щебет і завмер вітерець. Все зупинилося від побаченого, ніхто не наважувався навіть рушити з місця, щоб не порушити цю тишу.
– Максиме! – раптом пронизав цю моторошну тишу панічний крик Верески, що кинулася до нього, – Максиме, ні! Ні... Даро милосердна, зроби щось... – благала вона свою богиню, припавши до нього.
Потім вона різко схопилася і роздерла на собі поділ сукні. Відірвавши шматок матерії, Вереска, згорнувши його, притулила до рани і він відразу побагровів. До них підбігли Ярон, Зораст та майже всі селищани, а вона, затуляючи рану, зазирала кожному в вічі, шукаючи поради в порятунку Максима.
– Тримайся, друже, незабаром прибуде цілитель з Инрасу, він тебе зцілить, все буде добре... – промовив Ярон, схилившись до Максима.
– Так, друже,… все буде добре, – видавив із себе Максим і цівка крови вибігла куточком вуст, це свідчило про те, що легені були пошкоджені. Він чітко розумів, що добре вже не буде, бо з кожним ударом серця він відчував гострий біль, мабуть, зачепило і його. Зібравши всі сили, що ще були, Максим спробував підвестися, звернувся до Верески:
– Допоможи мені, будь ласка. Я хочу… поки є час, повернутися до себе на хутір.
– Добре, Максиме, я зараз… – спробувала вона підняти, але в неї забракло сил, і вона глянула на Ярона, той зрозумів без слів. Гукнув, щоб підігнали підводу.
Зораст зі своїми хлопцями обережно підняли Максима, поклали на підводу і рушили до «Галявини блукань». На краю узлісся кінь спинився і далі не рушив, спроби примусити його іти далі були марними.
Ярон допоміг Максимові встати, підставивши своє плече з одного боку, а Вереска підхопила його з іншого, і вони побрели до землянки. Назустріч їм підбігла Лана з Марусом:
– Даро милосердна! Що сталося, Вереско? – але, зрозумівши все, заплакала, причитаючи, — це я… я… я в усьому винна, це все через мене.
– Максиме, а твій кабанчик вже давно готовий. Ми з мамою чекали, чекали на тебе… довго чекали… і трішки з’їли. Ти на нас не сердишся?
– Ні, друже,… ти молодець… зробив все правильно, – спробував посміхнутися Максим.
До своєї землянки він відмовився заходити, а попросив, щоб йому допомогли дійти до хатнища. Не в силах далі стояти на ногах, він приліг, і тут же Вереска поклала йому якусь згорнуту шматину під голову. Вже геть безбарвними губами на сполотнілому лиці прошепотів:
– Я тут колись народився… прийшов час тут і… – він замовк. Чи то йому забракло сил говорити, чи не схотів промовляти цього страшного слова, щоб не лякати Вереску.
Вереска і сама все розуміла, але в її серці ще тліла надія на диво. А ще те серце дуже боліло і вона не могла зрозуміти, що з нею коїться. Вереска, звісно, вже не раз проводжала в «обійми Дари» своїх близьких знайомих, але цього разу вона відчувала і переживала все це зовсім інакше. Тяжко боліла душа, Вереска панічно не хотіла втрачати Максима, що вже втретє пожертвував собою заради неї, і їй здавалося, що з ним помирає і вона. Болючий клубок здавив її горло, і весь цей біль її душі, її серця витікав крізь сльози, і в цьому серці, в цій душі, як і все живе, крізь біль і муки, народжувалося кохання. Справжнє людське кохання жінки до чоловіка. Сльози рясно падали на геть бліде Максимове обличчя, гаряче обціловуючи його.
Він відчував ще ці гарячі поцілунки, бо болю вже не було. Не було вже і страху, була тільки думка, думка ні про що, яка вже ставала сном, бо прийшла вже вона… Вона торкнулася його ніг і звідти крижаним холодом розлилася по всьому тілу. Спинилася біля серця, і те забилося швидкошвидко, ніби хотіло вирватися з її обіймів і втекти, але раптом зупинилося. І весь день, весь світ, весь Всесвіт згорнувся в одну малесеньку цяточку світла, що також зникла. Настала абсолютна тиша і темрява, якась липка, де неможливо ні ворухнутися, ні сказати, ні почути, ні думати…
І раптом з’явилися чиїсь думки. Здавалося, чиїсь чужі, але дуже знайомі, близькі. «Господи, де він вештається? Вже другий час ночі!» – прозвучала думка жіночим голосом, і цей голос також був знайомим. «Ще й слухавки не бере, гад! Боже, а може щось сталося? Треба набрати ще раз», – нервувала жіноча думка.
Десь дуже далеко, тихо-тихо заграла музика, і знову з’явилася цяточка світла. Вона все більшала і більшала, поки не розсипалася на безліч маленьких цяточок.
– Що це? – раптом запитав чийсь голос.
– Це зорі, – відповів той самий голос.
– Хто тут? – запитав, не змінюючись, голос.
– Я, – до Максима поверталася свідомість.
Він знову відчув холод, його всього морозило, а в грудях пульсував сильний гострий біль. Дріботів рясний дощ і десь у темряві лунала раз за разом одна і та ж мелодія. Максим не міг зрозуміти, де він, що з ним, і звідки взялася ця мелодія. До нього повернулася пам’ять і він згадав Вереску, бій з сірими і те, як його ранив Корзо списом. Він провів рукою по грудині, рани не було, але біль не вщухав. Знову заграла та сама мелодія і на цей раз він відчув вібрацію в стегно.
Максим засунув руку до кишені і дістав мобільний телефон «нокіа», що мерехтів і надривався, намагаючись догукатися до гос-подаря своєю пронизливою мелодією.
«Але, як!? Він же розрядився за декілька днів, як я сюди потрапив. Це ж цілий рік минув… і весь цей час він просто валявся в землянці, як згадка про рідний світ?» – думав Максим. Мелодія наполегливо вимагала свого – взяти слухавку, і він тремтячими пальцями натиснув на кнопку.
– Слава Богу! Господи, Максиме, ти де? Що з тобою? – почув він у слухавці голос своєї дружини, і його немов би заклинило. Він ніяк не міг усвідомити, як його дружина опинилася в цьому світі. Чи це навпаки, він повернувся у свій?.. – ти чому мовчиш, Максиме?
– Я… я на своєму хуторі… мені дуже боляче в грудях, – простогнав він.
– Боже мій! Якого дідька тебе серед ночі туди понесло?.. Я зрозуміла… я зараз, потерпи трішки, – і вона вимкнула слухавку.
Шмагаючи темряву яскравим синього кольору світлом, з райцентру виїхала швидка допомога, а в селищі Томашгород серед ночі на шляху стояла перелякана самотня жінка, щоб вказати їй шлях на хутір.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА», після закриття браузера.