Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

Ларрі повз далі, тепер уже в рівномірному темпі. Брама знову поглибшала. У ній наче ворухнувся мацак. Відтак здалося, що до нас звідти лине щось велике й аморфне.

— Щось воно не виходить як слід, — почув я тонесенький голосок.

Пошукав джерело.

З лівої бічної кишені Джекового пальта стирчала голівка Бубона.

— Бубоне, що ти тут робиш? — запитав я.

— Я мав це побачити, — сказав він, — щоб дізнатися, чи правильно вчинив. Зараз я не дуже цього певний.

Так, це був мацак, що тягнувся від дедалі ближчої темної маси до Брами...

— Ти про що? — запитав я.

— Я ж щур-міняйло. Подумав: вас переважають чисельно й збройно, але я хочу, щоб ваша сторона взяла гору. Тому зробив єдине, що вмію...

— Що? — спитав я, уже майже здогадавшись.

Темна маса була набагато ближче, і я відчув насичений мускусний сморід рептилії. Штучний поставив Сірохвістку й випростався. Він знову йшов до нас. Ларрі просунувся далеко ліворуч від мене. З Брами виліз мацак, понишпорив довкола, знайшов праву ногу Морріса, обкрутив її, затяг тіло всередину. За хвилю вернувся по Мак-Кеба. Почулося щось ніби сьорбання.

— Я влаштував так, щоби вони, покінчивши з вами, самі себе здолали, — сказав Бубон.

— Як?

Мацаків було вже багато, і всі вони, звиваючись, сунули до Брами.

— Минулої ночі я попролазив у будинки, — зізнався Бубон, — і поміняв жезли.

Я ніби почув химерні звуки котячого сміху. По них годі й сказати, чи вони всміхаються. Старий котяра не наказував мені принести палицю...

Carpe baculum: хапай жезла!

Я підстрибнув, схопив його зубами й викрутив із руки Джека, на обличчі якого з’явився сторопілий вираз.

Повз нас повіяв жахний вітер. Я почув, як вікарій кричить: «Ні!» Текела злетіла з його плеча, б’ючи крилами.

Повернувши голову, я побачив: Брама зачиняється.

Аж тут Ларрі стрибнув на вікарія з гарчанням, що ним і сам Рикун пишався б. Вони перекотилися просто через Графа, збивши ікону з його грудей. Тоді їх підхопив вітровій, відніс до Брами, що зачинялася, і крізь неї. Джилл зі збентеженим виглядом і далі орудувала Зачиняльним жезлом, її волосся й плащ летіли вперед. Джек опанував себе. Його рука пірнула в сумку й вигулькнула з винною пляшкою, яку він пожбурив у Браму, щоб заліпити її масою плазунів. Вишкірився до мене й зауважив: «Під негоду всяк портвейн у пригоді!» Я відчув, що мене здуває. Ночовій намагався сховатися за каменем.

Тут підійшов штучний, став просто нас, і тиск раптом упав.

— Де... Граф? — спитав він. Невже Сірохвістка послала його по нашого союзника?

— Чоловік на землі! — відповів я. — Забирай його!

Він пішов далі, похитуючись, але долаючи вітер. Нахилився, схопив непритомного, підняв на руки. Я глянув на Браму. Вона вже дещо потемніла. Розкиданий вогонь полум’янів у десятку місцинок і жеврів ще в стількох же. То тут, то там він згасав просто на моїх очах.

Джилл пильно дивилася на свій жезл, і вираз її свідчив про розуміння. Я почув голос Сірохвістки з тіней:

— Ну-бо! Забираймося звідсіля!

Бубон шмигнув назад у Джекову кишеню, і ми послухалися поради. У повітрі забриніла однісінька нота — мовби хтось розбив кришталевий келих. Поверхня брили знову була чиста. Вітер раптом ущухнув. Голоси вже були позмовкали.

Ми пішли на північ до схилу. Місяць нагорі видавався величезним.

— Ходімо! — поквапила Сірохвістка, коли ми до неї наблизилися. І вона мала рацію. На пагорбі буде небезпечно аж до світанку.

Я озирнувся саме вчасно, щоби побачити, як штучний рушає вниз південним схилом із Графом на руках.

— Привіт, кішко! — сказав я. — Я тебе таки пригощу.

— Привіт, собако! — відповіла вона. — Гадаю, я тобі це дозволю. Джек і Джилл зійшли на схил[42]. Ми — услід за ними.