Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

світловолосого чоловіка, якого поховав. Страх пробіг поза його спиною, коли Том уявив, як Люсі почне ставити серйозніші запитання з роками. Він також уявив, наскільки в такому ж віці був схожий на свого батька. Схожість випливе з часом. Партаґез був невеликим містечком: мати могла не впізнати в немовляті своєї дитини, але з часом вона може побачити свої риси у дорослій жінці. Ця думка постійно гризла його. Він опустив ганчірку в банку з порошком для чищення й ще завзятіше почав терти деталі, поки піт не покотився біля його очей.

Того вечора Том стояв на веранді й дивився, як сонце сідає за обрій. Він запалив маяк, і тепер до світанку на вежі не потрібно було нічого робити. Чоловік укотре в думках прокручував пораду Ральфа. «Виправ те, що сьогодні ще можна виправити».

— Ось ти де, коханий, — почувся голос Ізабель. — Люсі заснула. Я мусила тричі прочитати їй «Попелюшку»! — Жінка обняла Тома за пояс і притулилася до нього. — Мені так подобається, коли вона вдає, що читає, перегортаючи сторінки. Вона всі казки знає напам’ять!

Том не відповів їй, а Ізабель поцілувала його за вухом і сказала:

— Ми можемо лягти спати раніше. Я, звісно, втомилась, але не настільки…

Він продовжував удивлятись у воду.

— А який вигляд має пані Ронфельдт?

Ізабель не відразу збагнула, що він запитував про Ханну Поттс.

— Навіщо це тобі?

— А ти як думаєш?

— Вона аніскілечки не схожа на неї! Люсі — світловолоса дівчинка з блакитними очима. Мабуть, це в неї від батька.

— Так, вона точно не від нас це успадкувала. — Він повернувся, щоб поглянути на дружину. — Ізі, ми повинні сказати. Ми повинні їй сказати.

— Сказати Люсі? Але вона ще замала…

— Ні, сказати Ханні Ронфельдт.

Ізабель із жахом поглянула на чоловіка.

— Для чого?

— Вона має право знати.

Жінка здригнулась. У хвилини відчаю вона сама думала про те, що гірше: знати, що твоя дитина мертва чи що вона жива, але не мати можливості її бачити; вона розуміла муки Ханни. Однак також усвідомлювала, що, коли хоч на мить погодиться з Томом, зробить фатальну помилку.

— Томе, ми вже вирішили. Ми не можемо ставити свої дріб’язкові докори сумління вище за щастя Люсі.

— Ти називаєш їх дріб’язковими? Заради Бога, Ізабель, ми не говоримо зараз про викрадення монети з чиєїсь колекції! Це ж життя дитини! І заразом її матері. Кожен щасливий епізод нашого власного життя ми вкрали в неї. Це неправильно, як би ми не намагалися довести протилежне.

— Томе, ти втомився, ти у відчаї і заплутався. Уранці подивишся на все інакше. Я не хочу більше говорити про це сьогодні. — І вона торкнулася його руки, насилу приховуючи тремтіння в голосі. — Ми… ми ж не в ідеальному світі живемо. І повинні з цим змиритися.

Він пильно дивився на свою дружину, не в змозі позбутися відчуття, що її не існувало. Можливо, і всього цього не існувало, тому що декілька дюймів, які розділяли їх, здавалося, пролягали між двома різними реальностями, і вони вже ніколи не могли об’єднатися.

Люсі особливо полюбляла розглядати свої дитячі світлини, зроблені під час приїзду в Партаґез.

— Це ж я! — казала вона Томові, сидячи в нього на коліні й показуючи на фото на столі. — Але тоді я була маленькою. А тепер я вже велика дівчинка.

— Ти справді виросла, сонечко. Тобі виповниться аж чотири роки.

— А це, — сказала вона рішуче, — мамина мама!

— Усе правильно. Мамина мама — це твоя бабуся.

— А це — татів тато.

— Ні, це мамин тато. Це дідусь.

Люсі недовірливо поглянула на Тома.

— Так, я розумію, що тут можна легко заплутатись. Але бабуся і дідусь — це не мої мама і тато.

— А хто твої мама і тато?

Том, пересадивши Люсі на інше коліно, сказав:

— Моїх маму й тата звали Елеонора та Едвард.

— І вони теж мої бабуся та дідусь?

Том ухилився від відповіді.

— Вони обоє вже померли, сонечко.

— Так само, як Флоссі, — сказала Люсі й кивнула настільки серйозно, що Том зрозумів: вона уявлення не має, про що він говорить.

Чоловік уже забув про козу, яка захворіла й померла кілька тижнів тому.

— Так, так само, як Флоссі.

— А чому твої мама й тато померли?

— Бо вони були хворими й старими, — відповів Том, а потім додав: — Це трапилося дуже давно.

— А я помру?

— Ні, Лулу, я не дозволю цьому статися.

Але останнім часом із кожним днем дитина, здавалося, вибивала його з рівноваги. Що більше слів вона вивчала, то більше могла дізнаватись про світ навколо себе і про те, ким вона була. Томові не давало спокою те, що її сприйняття світу та себе самої було побудоване на суцільній брехні: брехні, яку він сам створив та облагородив.

Кожна поверхня у світловій камері маяка блищала: Том завжди підтримував тут порядок, однак тепер він натер усі металеві деталі мало не до діамантового блиску. Цими днями від нього постійно пахло розчинником для лаків та фарб. Призми виблискували, а на перекладинах не було навіть пилинки. Ще ніколи весь механізм не працював так плавно і з такою точністю.

Проте будинок навпаки був обділений належною увагою.

— Ти не міг би зашпаклювати цю тріщину? — попросила чоловіка Ізабель після обіду в кухні.

— Зашпаклюю, коли підготуюсь до інспекції.

— Але ти вже тижнями, а то й місяцями до неї готовий, якщо вже на те пішло. Чи до нас з візитом приїжджає сам король?

— Я просто хочу, щоб усе було в повному порядку. Я ж казав тобі, ми маємо шанс переїхати на маяк у Пойнт-Мур. Ми були б на березі, поблизу Джеральдтона. Біля людей. І за сотні миль від Партаґеза.

— Були часи, коли ти навіть слухати не хотів про те, щоб залишити Янус.

— Так, але часи змінилися.

— Це не вони змінилися, Томе, — сказала Ізабель. — Це ти завжди казав: якщо здається, що маяк змінився, то причина насправді зовсім не в маяку.

— Тобі видніше, — відповів він, підвівшись. Узявши свій гайковий ключ і не обертаючись, попрямував у повітку.

Тієї ночі Том, прихопивши пляшку віскі, пішов дивитися