Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Розділ 21

Три місяці по тому в Партаґезі відбувалося величне та пишне за тутешніми мірками святкування. З Перта прибули старший офіцер Управління торгового флоту та губернатор штату. Місцевими знаменитостями були мер міста, начальник порту, священик, а також троє з п’яти останніх доглядачів маяка. Усі вони зібралися, щоб святкувати сорокалітню річницю відкриття маяка, який уперше засвітився на Янусі в січні 1890 року. З цієї нагоди сім’я Шерборнів отримала спеціальну відпустку на материк.

Том провів пальцем між шиєю і тісним накрохмаленим комірцем.

— Я почуваюся як різдвяна індичка! — скаржився чоловік Ральфові за кулісами, звідки вони крадькома споглядали публіку, що зібралась.

У передніх рядах уже сиділи інженери з міста, працівники порту й Маякової служби, котрі роками працювали на Янусі. Крізь відчинені вікна виднівся пейзаж літнього вечора, долинав спів цвіркунів. Ізабель та її батьки сиділи по один бік зали; Люсі розповідала Біллу Ґрейсмарку свої дитячі віршики, вмостившись у нього на колінах.

— Просто зосередься на безкоштовному пиві, синку, — прошепотів Ральф Томові. — Навіть Джек Джонсон не зможе довго розповідати свої нісенітниці сьогодні в такому вбранні. — І він кивнув на лисого спітнілого чоловіка, на якому була мантія з хутряним коміром із горностая та ланцюг мера; той ходив із кутка в куток, готуючись виступити з промовою перед мешканцями міста, котрі зібрались у ратуші.

— Я повернусь за хвилину, — сказав Том. — Природа кличе. — І він попрямував до вбиральні за концертною залою.

Дорогою назад Том помітив жінку, яка, здавалось, пильно розглядала його. Він перевірив, чи всі ґудзики застібнуті, й озирнувся, щоб пересвідчитись, чи вона не спостерігала за кимось іншим. Але жінка продовжувала дивитись на нього, а коли підійшла ближче, промовила:

— Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте?

Том знову поглянув на неї.

— Вибачте, але, гадаю, ви мене з кимось сплутали.

— Це було давно, — червоніючи, сказала вона.

Цієї миті щось у виразі її обличчя змінилось, і він впізнав дівчину з пароплава під час його першої подорожі в Партаґез. Вона постаріла й дуже схудла, під очима залягли тіні. Він задумався, чи не хвора вона. Том пригадав її, у нічній сорочці, із широко розплющеними від страху очима, коли її притиснув до стіни якийсь п’яний покидьок. Але цей спогад належав іншому чоловікові та іншому життю. Раз чи двічі за всі ці роки він замислювався, що з нею було далі і з тим хлопцем теж. Том нікому ніколи не розповідав про цей випадок, навіть Ізабель, і щось йому підказувало: минуло вже надто багато часу, щоб тепер згадувати про це.

— Я лише хотіла подякувати вам, — почала жінка, але її перебив голос, що долинав із-за дверей.

— Ми починаємо, повертайтеся до зали.

— Перепрошую! — сказав Том. — Боюсь, мені треба йти. Можливо, ми ще побачимося пізніше.

Щойно він опинився на сцені, розпочалась урочиста частина. Пролунали офіційні промови, кілька смішних історій від колишніх доглядачів маяка; а потім на сцену винесли модель маяка.

— Ця модель, — гордо промовив мер міста, — була виготовлена на кошти нашого місцевого мецената, пана Септимуса Поттса. Я дуже радий, що пан Поттс і його чарівні доньки, Ханна та Ґвен, сьогодні тут на нашому святі, і просив би вас подякувати їм так, як ми завжди це робимо. — Він показав на старого, який сидів біля двох жінок, першою з котрих була та сама дівчина з пароплава. Тома аж похитнуло вбік, і він подивився на Ізабель, котра сухо посміхалася, аплодуючи з рештою глядачів.

Мер продовжував:

— І звичайно, леді та джентльмени, з нами сьогодні тут теперішній доглядач маяка на Янусі, пан Томас Шерборн. Я впевнений, що Том із задоволенням скаже нам декілька слів про життя на Янусі в ці дні. — Він повернувся до Тома й запросив його до трибуни.

Том завмер. Ніхто навіть не згадував про промову. Він усе ще не міг отямитися від думки, що, виявляється, знав Ханну Ронфельдт. Публіка заплескала в долоні. Мер знову кивнув йому, цього разу більш настирливо.

— Ми чекаємо, друже!

На одну мить Том замислився, чи не було насправді жахливим нікчемним страшним сном все те, що сталося того дня, коли човен викинуло на берег. Але серед тих, хто сьогодні тут зібрався, чоловік бачив Ізабель, сім’ю Поттсів і Блуї, а реальність була жорстокою та невідворотною. Він підвівся, відчуваючи шалене стукотіння серця, й пішов до трибуни, ніби на шибеницю.

— Чесно кажучи, — розпочав Том, викликавши легкий смішок у залі, — я цього не очікував. — Він витер спітнілі руки об штани і схопився долонями за трибуну, щоб мати хоч якусь опору. — Життя на Янусі сьогодні… — Том зупинився, гублячись у думках, і повторив: — Життя на Янусі сьогодні…

Як можна було пояснити ізольованість? Як можна було розповісти про існування на острові, коли воно настільки не схоже на звичне, немов інша галактика? Скляна кулька під назвою Янус розбилась на дрізки, і він опинився тут, у натовпі, у звичайній реальній залі, повній людей, у котрих інше життя. Та ще й у присутності Ханни Ронфельдт. У залі запанувала тиша. Хтось прокашлявся, дехто совався на стільці.

— Маяк на Янусі був спроектований талановитими людьми, а побудований досить відважними. Я лише намагаюсь віддати їм належне. Підтримую в ньому світло. — Том шукав порятунок для себе в описі технічних деталей, про які він міг розповідати не думаючи. — Люди вважають, що джерело світла має бути дуже яскравим, але це не так — насправді світло з’являється від полум’я, коли, випаровуючись, згорає паливо на гартівній сітці. Світло посилюється, проходячи через систему величезних скляних призм, завбільшки 12 футів, що називаються лінзами Френеля першого порядку. Вони перетворюють світло на дуже потужний промінь, який можна побачити більш ніж за 30 миль звідси. Вражає те, як таке слабке світло перетворюється на потужний промінь, котрий видно за стільки миль… А моя робота… моя робота — лише підтримувати