Артем Чапай - Авантюра XL

сказав, що більше не платитиме.

даватиме нам їжу й нічліг.

тому-то він і звик не поспішати:

наш дон перебуває на тій стадії,

яка передувала навіть капіталізму.

люди працюють суто на утриманні,

практично за їжу, нічліг і подачки,

донові не розходиться в грошах на зарплатню,

тож усе й відбувається повільно.

ми вирішили зачекати ще тиждень

і подивитися, що буде далі.

а тоді втікати.

бо це починало нагадувати кріпацтво.

за тиждень інструменти так і не прибули.

— валимо?

— валимо.

ми ще проїдемо трьома країнами

в нашому великому «дранг нах йух».

я переходитиму кордон

Гондурасу й Нікараґуа

незаконно, через річку —

найнявши чоловіка, що провезе мене

верхи на мулі.

ми з Сімоном остаточно посваримось,

і я залишуся нелегалом у Нікараґуа,

із двадцятьма баксами в кишені,

на протилежній від України

точці Земної кулі.

працюватиму кілька місяців чорноробом.

мене виручить один друг з іншого краю планети.

а коли нарешті дістануся Штатів —

повертатимуся до своєї техаської коханої,

а натомість почну блядувати,

працюючи викидайлом

в одному з нічних клубів Нового Орлеана.

але, мабуть, найголовніше:

повернувшись, я почну осмислювати те,

що доти мав час сприймати

скоріш емоційно.

усе те, що бачив у собі,

усе те, що бачив довкола.

40

останнім часом я часом

почуваюся старим-старим.

мабуть, коли отак бомжуєш,

персональний час тече швидше.

бачиш більше добра від людей —

але й тебе частіше намагаються обманути.

частіше й гостріше відчуваєш красу та щастя —

але й розпач і необхідність термінового долання труднощів.

коли ми почали подорож,

то зустріли в Мехіко божевільного Рікі,

який саме повертався зі своїх мандрів.

йому було двадцять п’ять — але всі казали, що на вигляд

він значно старший. значно старший.

це не стільки зморшки від сонця,

скільки сам вираз обличчя.

перед тим як усе це розпочалося,

незнайомі люди не давали мені більше від два­дцяти років.

менш ніж за рік незнайомі кажуть: близько тридцяти.

власне, я до цього ставлюся не надто «по-жіночому»

(у стереотипному розумінні),

тому такі оцінки сприймаю радше позитивно.

може, подорожуючи, пізнаєш якусь правду.

суб’єктивну, звісно. скажімо,

у Рікі це було: жити максимально поза суспільством,

самому по собі.

у мене радше навпаки.

до надихання на мандри не мав безпосереднього стосунку Григорій Сковорода. радше вигадані персонажі: Нюхмумрик із книжок Туве Янссон, Ґольдмунд Германа Гессе, Заратустра Фрідріха Ніцше. а от Сковороду я спершу недолюблював за те, що мені здавалося його песимізмом («байдуже смерті, мужик то чи цар, — все пожере, як солому пожар»). а тепер, здається, став не так розуміти, як відчувати, що він мав на увазі.

так само, як багато що з мистецтва,

на кшталт: «how does it feel to be on your own, with no direction home, a complete unknown, like a rolling stone?»[78].

або чорні пісні, коли любиш одну, хочеш іншу, а кохаєшся з третьою.

або в суспільному — коли бачиш багато-багато бідних людей, що глушать себе хто алкоголем, а хто релігією.

а якщо й зрушуються на зміни, то через якийсь час з’являється кілька виблядків, які привласнюють собі людські здобутки. і як гроші перемагають. байдуже, чи це Україна, чи Мексика, чи Нікараґуа. скрізь якось те саме.

(зі щоденника подорожі)

останні кілька місяців

багато думаю про своє майбутнє життя.

мандри та робочі паузи в них

дають для цього багато нагод і часу.

роки минають, але поки одне не міняється:

мене й далі не дуже цікавлять матеріальний добробут,

«досягнення» чи кар’єра.

значно більше хочеться просто жити.

наразі — мандрувати, розмовляти з людьми.

жити по цілому світу. що далі, то більше бачу,

що «всі люди браття», а кордони та країни

лише штучно розділяють нас.

замість виплачувати кредит за «квартиру в Києві»,

я краще поїду дивитися на Індійський океан

чи розмовляти про життя з монголами.

звичайно, можна зупинятися місцями надовго —

але радше заради конкретної справи.

мене також цікавить громадська діяльність —

але з мене нікудишній організатор.

максимум — учасник, працівник.

можливо, найближчим часом так і буду

мандрівним філософом, хе-хе.

хочеться жити не прив’язаним до місця:

може, заробляти фріланc-перекладами чи статтями,

а якщо не досить — то по ходу, чим вийде.

і просто цікаво жити.

може, писати про те, що бачу,

по змозі.

якщо хтось захоче публікувати — прекрасно;

ні — завжди буде кількадесят людей,

які прочитають в інтернеті. нові технології

дають сучасним мандрівникам

чудові можливості передати свій досвід.

власне, традиція давня: впливи

китайських та індійських ancients[79];

ну і наш Сковорода. тільки-от у Лао Цзи,

здається, є певна зверхність

до «людей, яким завжди є чим себе зайняти»,

і з цим я не згоден. якби всі жили так, як Лао, —

він би так жити не зміг.

мені-от роботу, а часто допомогу надають

саме такі звичайні люди,

прості добрі люди.

звісно, усі плани можуть різко змінитися

з однієї причини:

якщо чи коли зустріну жінку, з якою

захочемо створити родину. ніколи на знаєш,

коли це станеться. може, через кілька місяців,

може, через п’ятнадцять років.

(хе-хе, хтось розповів чергову

вигадку, що я «кинув усе через нещасне кохання».

нещасних поки не було, тьху-тьху.)

коли в дев’ятнадцять років я вирвався з Академії СБУ

і вперше мандрував автостопом, у жовтні

біля Лубен Полтавської області серед опалого листя

при дорозі знайшов кілька червоних-червоних

яблук з дерева. солодющі. і таке щастя!

повертаючись, якщо впустять,

побуду з півроку в Штатах, а потім в Україну

писати диплом — єдине, чого бракує для формальної

філософської освіти. закінчити освіту —

не стільки навіть для себе,

скільки для спокою родичів.

а далі, якщо буду налаштований, як тепер, —

знов у вільне плавання…

41

минали останні дні сезону дощів.

ми з Сімоном сиділи під навісом,

спорудженим вівчарями на схилі гори.

злива зробила всі кольори яскравими й насиченими,

трава аж сочилася чистотою та запахом.

ми слухали, як б’ється об дах вода,

дивилися на потоки й розмовляли.

говорили про те, що, коли так подорожуєш,

бачиш якось більше. чи, може, інакше.

сидиш у парку, бо нікуди піти. відбиваєшся від расистів

(нещодавно я почув, що ґрінґо — «білі мавпи»).

бачиш сотні дітей, які працюють від семирічного віку

чистильниками взуття чи продавцями сигарет і льодяників —

як вони мали б вийти з бідності

завдяки міфічний наполегливій праці,

якщо не мають елементарної освіти,

часом не вміють читати?

базариш «за жизнь» із дводоларовими проститутками,

ділишся з ними цигарками

та ввічливо відмовляєшся від їхніх послуг.

загалом, зустрічаєш людей,

так несхожих на твоїх знайомих, — людей,

з якими інакше так часто не зустрічався б:

і селяни майже без їжі,

і багатії, що вболівають за бідних,

і ексцентричні феодали,

і колишні партизани, які стали успішними бізнесменами…

— ну шо, Сімоне?

— та шо, Антоне. ходімо.

— час діяти.

— час сіяти.

— час рухатися далі.

— боротися та працювати.

закінчився дощ, і ми спустилися з гір.