Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

12.2

Юлія

Вилітаю з Еміратів найближчим літаком. Все одно, що буде потім. Мене так всю трясе від емоцій, що я не віддаю звіту своїй адекватності. Тагіру стало погано, та й чорт з ним! Нехай хоч здохне на тій мармуровій плитці у ванній кімнаті – мені вже начхати. Батурін зазіхнув на святе! Нагадив там, де навіть права морального не мав думати, не те що гадити. Я не пробачу йому це, якщо Яна все ж таки сказала правду. Чи пробачу сестрі? Поки що не знаю.

Весь переліт закидаюсь алкоголем. Він допомагає трохи розслабитися. І заснути.

Літак приземляється пізно ввечері. Надворі давно темно. І я вже встигла відвикнути від морозів нашої країни, а тому щільніше кутаюсь у шубу, поки спускаюся трапом.

Залишивши аеропорт, сідаю в найближче таксі й диктую домашню адресу батьків. Поки їду, весь час дивлюся на екран мобільного. Не знаю, на що я чекаю. Але всю поїздку сіпаюся як на голках.

Коли таксі гальмує навпроти високих воріт, я виглядаю у вікно. Начебто все як завжди. Але всередині мене вирує шквальний вітер зі зливою. І я тягнуся до шиї, щоб послабити вузол шарфа, бо дихати нестерпно важко.

Розрахувавшись за поїздку, виходжу з таксі й швидким кроком прямую до воріт. Тільки зараз помічаю, що забула у Дубаї дорожню сумку з особистими речами. Та й чорт із ними, з цими дорогими лахміттями. Нехай Батурін ними сльози втре чи подарує своїй черговій шльондрі.

Охорона пускає мене у двір та супроводжує до самого дому. А прислуга, відчинивши вхідні двері, чемно вітається і відступає убік. Вриваюсь у коридор. На підлогу кидаю сумку, скидаю чоботи та йду прямісінько до сходів.

– Юлю? Доню? – чується за спиною голос мами, але я не реагую і продовжую підійматися сходами, ніби за мною хтось женеться.

Зупинившись навпроти дверей кімнати Яни, намагаюся перепочити. Заплющую очі та роблю глибокий вдих. Видих…

“Все нормально, Юлю. Ти зараз триматимеш себе в руках і не придушиш цю маленьку погань, бо вона твоя рідна сестра”, – наказую я собі.

Хапаюся за ручку, тягну на себе і двері відчиняються. Кілька секунд фокусую погляд на молодшій сестрі, яка лежить на ліжку. Музику вона слухає із заплющеними очима. Погань!

Підходжу до ліжка і, схопивши подушку, щосили ударяю нею по нозі Яни. Сестра скрикує. Злякано витріщає на мене очі. І повільно відповзає, боячись мого гніву.

– Як ти могла, га? – Зриваюся на крик, тому що гальма давно відмовили, а хвилюватися про те, що хтось із батьків може мене почути – мені давно начхати. – Тобі мужиків інших мало? Чого ж ти, тупа курка, під одруженого лягла? Та ще й під кого? Чоловіка рідної сестри. Тобі самій не гидко було? Він же старий для тебе, Яно!

Яна заперечливо хитає головою. І ковтає сльози, які котяться її щоками в три струмки.

Знову хапаюся за подушку і, замахнувшись нею, все ж таки опускаю руку. Подушку жбурляю на підлогу.

Дідько…

На мої крики прибігає мама. Зупинившись за моєю спиною, вона важко дихає, явно не розуміючи, що тут щойно сталося.

Прихожу до тями. Заправляю за вухо волосся. І не обертаючись, кажу:

– Мамо, ти якраз вчасно. Ми тут із сестрою бурхливо обговорювали останню новину. Як? Ти ще не чула?

Обернувшись, дивлюся на маму впритул. І помічаю у її очах страх.

Підходжу до мами, беру її за руку і підношу до своїх губ, щоби поцілувати. Цілую і плачу, бо моє серце розривається на шматки. Я стільки років була заручницею Батуріна, рятуючи улюблену матусю. Я пожертвувала собою. Я встромила в спину ніж коханому чоловікові. І все для чого?

– Юлю. Яно. Дівчатка, що відбувається? – Запитує мама, заглядаючи за мою спину.

– Ця погань, – жестом показую на молодшу сестру, – зв'язалася з одруженим мужиком. І тепер вагітна від нього.

Кліпаючи очима, мама спрямовує погляд на мою сестру і ворушить губами: "Це правда?".

– Правда, матусю, – відповідаю замість Яни та добиваю маму остаточно: – А знаєш, хто батько твого майбутнього онука, мамо? Це Батурін. Мій чоловік. Уявляєш?

 

______________________________________

Дівчатка, пристебніть ремені, починаються емоції :) І возз'єднання закоханих❤️

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍