Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

— Сам не знаю. Не згадаю, за що саме.

— Бо я тільки й пам’ятаю, як ти, ні сіло ні впало, підскочив і спитав його: «А була в тебе коли-небудь сестра? Була?» А коли він відповів: «Ні!» — ти йому й заїхав. Іще я звернув увагу, що ти весь час дивишся на нього, але ніби й не дослухаєшся, про що мова, а потім зненацька підскочив і поставив йому оте запитаннячко про сестру.

— Ах, він як завжди величався-пиндючився, — сказав Шрів, — розводячись про своїх жінок. Ти ж знаєш, як багатозначно він виступає перед дівчатами, аби вони й не втямили, про що мова. Всякі натяки-еківоки, та брехні, та ще сім мішків гречаної вовни і всі неповні. Розказав про якусь дівчину, з котрою він на танцях в Атлантик-Сіті домовився про побачення, а сам подався до себе в готель і завалився спати, і як він лежить, а йому жаль її, що вона ж там його жде-дожидає на причалі, а його все немає, і нíкому дати їй те, чого вона бажає. А ще розводився про тілесну красу й нице її призначення, та як жінкам, мовляв, несолодко доводиться — лишається їм тільки бух на спинку. Такою собі Ледою зачаїтися в кущах, повискуючи й тужачи за тим лебедем: де ж це він? Ну, не сучий він син? Я б і сам йому зацідив. Тільки я схопив би оту її кляту кошулю з винами та кошулею по довбешці його!

— Ого, який із тебе заступник дамський! — сказав Споуд. — Ти, друзяко, викликаєш у мене не тільки захват, а й жах. — Іще подивився на мене, отим самим своїм глузливо-холодним позирком. — Свят-свят! — докинув.

— Я шкодую, що вдарив його, — кажу я. — Як у мене вигляд — дозволяє повернутися до них і замирити?

— Вибачатися перед ними? До дідька! — заявив Шрів. — Нехай собі котяться до дідькової матері. А ми з тобою зараз гайда додому.

— А таки не зайвим було б йому й повернутись, — зауважив Споуд. — Щоб засвідчити, що він б’ється як щирий джентльмен. Себто приймає прочухани по-джентльменському.

— Піти перед їхні очі в отакому вигляді? — обурився Шрів. — Увесь закаляний кров’ю?

— Ну, воля ваша, — мовив Споуд. — Вам двом видніше.

— Він іще не доріс до старшокурсника, щоб хверцювати в спідній сорочці, — сказав Шрів. — Ходімо, Квентіне, гайда в місто!

— Я сам піду, — кажу я. — А ти вертай на пікнік.

— Та до дідька їх! — вигукнув Шрів. — Ходім.

— А що накажете доповісти їм? — запитав Споуд. — Що у вас із Квентіном теж до бійки дійшло?

— Нічого не треба їм доповідати, — сказав Шрів. — Скажи їй, що її час сплив разом із сонцем. Ходімо, Квентіне. Я тільки спитаю в тієї жінки, де тут найближча зупин…

— Ні, — твердо мовив я. — Я не додому в місто.

Шрів зупинився, обернувся до мене. Окуляри блиснули маленькими жовтенькими місяцями.

— А що ж ти намислив? Куди ти?

— Не додому. Ти повертайся на їхній пікнік. Скажи їм, що й я радий був би до них долучитися, але одежа моя вкрай зіпсувалася, вигляд не пікніковий.

— Послухай, — мені Шрів. — Ти чого так?

— А нічого. Зі мною все гаразд. А ви зі Споудом вертайте до них. До побачення — до завтра!

І рушив через подвір’я на дорогу.

— А де зупинка трамвая, ти знаєш? — навздогін мені Шрів.

— Знайду. Ну, до зустрічі завтра! Скажіть місіс Бленд: я шкодую, що зіпсував їй пікнік.

Обидва стоять, дивляться мені вслід. Я обійшов будинок. Забрукована алейка веде з подвір’я. Обабіч ростуть троянди. Вийшов у ворота й опинився на дорозі. Вона спускається вділ, до лісу, й там, на узбіччі, бачу блендівське авто. Пішов у протилежному напрямку, дорогою нагору. Що вище виходжу, то ясніше довкола, і не встиг я й вийти на гору, як зачув гуркіт трамвая. Долинав той гук іздаля, крізь сутінки, і я став, дослухаючись. Їхньої автівки вже не видно, а перед будинком на дорозі стоїть Шрів, задивився на гору. За ним на даху розлилося, мов жовтою фарбою, світло. Я махнув йому прощально рукою та й пішов, через белебень, уділ протилежним схилом, дослухаючись до трамвая. Ось уже й будинок сховався за горою. Я став посеред жовто-зеленого світла й наслухаю: трамвай дедалі гучніш, гучніш, а це вже тихіше… і тут звук ураз урвався. Я зачекав, поки трамвай рушив знову. Закрокував далі.

А дорога усе вділ, і світло поволі згасало, але не мінячись своєю якістю, от ніби це не воно, а я сам мінюся, малію; хоча навіть там, де дорога пірнула під дерева, було так добре видно, хоч газету читай. Незабаром я дійшов до роздоріжжя, звернув на путівець. Тут уже вужче стало, й темніше. Та коли я вийшов до трамвайної зупинки — знову під дерев’яний дашок, то вступив у те ж саме, незмінене світло. Після вузького путівця мені так заясніло, ніби я пройшов стежкою крізь ніч і вибрів знову в ранок. А ось і трамвай. Я піднявся по східцях у вагон — а всі обертаються, витріщаються на моє підбите око — й сів з лівого боку.

У трамваї вже горіло електричне світло, тож, поки проїздили попід деревами, не видно було нічого, крім власного мого обличчя й віддзеркалення жінки, що сиділа праворуч від проходу, а на її тім’ї стримів капелюшок зі зламаним пером. Але ось скінчилися дерева, й знову стало видно сутінь, це незмінної якості світло, от ніби час і справді зупинився на хвильку, а сонце ген отам, щойно закотилось за обрій, а ось і дашок, під яким за дня той старий їв із пакета, й дорога все простягається попід сутінками і в самі сутінки, за якими чути воду, лагідну та бистру. Ось трамвай рушив, у незачинені двері все дужче дме протяг, і ось він уже продуває весь вагон духом літа й пітьми — але тільки не жимолості. Дух жимолості — це, як на мене, найпечальніший запах. А я пам’ятаю їх безліч. От, скажімо, аромат гліцинії. Дощовими днями, якщо мама не настільки злецько почувалася, аби й до вікна не підійти, ми бавилися під увитою гліциніями шпалерою. Якщо ж мама в ліжку, тоді Ділсі повдягає нас у поношене й випустить на дощ, адже, казала вона, дощик діткам аж ніяк не вадить. Та коли мама на ногах, то гуляємо спочатку на веранді, а потім, як мама поскаржиться: забагато галасу, мовляв, зчиняємо, — тікаємо під гліцинії.

Ось тут річка зблиснула-промайнула востаннє сьогодні вранці — десь отут. За сутінню