Інна Земець - Спадок з бонусом, Інна Земець

Поки він в своїй кімнаті з кимось балакав, відкрила ноутбук, пошту переглянула – і шантажист і Марк озвались. Перший зустріч за кілька днів призначив, другий питаннями закидав. Виявляється, Назар із ним вчора розмовляв, про мене все доповів, про його здоров’я питав. Ото вже друзі по нещастю! Та смішно було не довго. Окрім нещодавньої пригоди, сталася халепа на кордоні – в одній з наших фур наркоту виявили. Не багато, але її там взагалі не мало бути, тепер і водій під арештом і погані новини стрімголов скрізь про нас полетіли. Тепер всю фірму труситимуть, тому було б не погано на роботі з’явитись, та вже стільки часу без мене самі пораються, що і далі можу віддалено працювати. Та Назару про мій хід думок поки  знати не обов’язково. Які там у нього тригери? Всі вже відаю, на всі і начавлю. Зайшла до нього, запитала чи є вільний час. Відповів, що для мене завжди його знайде.

- От і добре. Спочатку поїхали кудись в бісові хащі – мені треба з Марком поговорити, - наче і не ворогують, а знову трохи підкинуло – відчуваю, що ніколи цієї реакції не позбудеться.

Ані суперечки, ані сварки через це не вийшло, аж засмутив мене цим. Сіли в авто і поїхали світ за очі, а як далеку галявину якусь обрали,  дав мені телефон і лишився поруч. Поговорили з Марком як завжди останнім часом – недовго, та змістовно.

- Марк, розумію, що не телефонна розмова, та ти впевнений, що це випадковість, а не система, яка збій дала?

- Яся, точно поодинокий випадок. Ти права, телефоном про таке не варто, але запевняю – ми давно чисті.

Он як? Давно, а не завжди – дуже точно слова підібрав. Правий був Назар, даремно вважала, що на брата наговорює.

- А сам як? Вже оклигав?

- Дякувати Богу і Назару – так. Вчасно нас знайшов, пощастило. Своїх перетрусив, відео передивився – нічого путнього не побачив, добре хтось спрацював.

Чиста правда, як про це думаю – липким потом потроху вкриваюсь.

- Цей невидимий ворог вже в печінках сидить. А ще ця фура… Вже в офіс правоохоронці приходили?

- Чекаю з дня на день. Заїхати зможеш? Хочу щоб ти перевірила, чи все чисто, раптом хтось нахомутав.

- Подивимось, - невизначено відповіла я, адже і їхати не збиралась і біля Назара відмовлятись не могла, бо який то тригер буде?

Після Марка ще з батьками поговорила і сіла в автівку. Керманич у стабільній меланхолії перебував, мене з рівноваги виводячи. Почала дорогою на інші педальки Назарові чавити.

- Назар, завтра було б не погано мені на фірмі з’явитись. І за три дні гроші за фото потрібно віддати. Тож плани наполеонівські, давай потроху готуватись.

- Яра, ти що, не розумієш? Днями вас обох хотіли тю-тю, а ти вже зібралась нові пригоди шукати!

- Не шукаю – самі мене знаходять. Та до кінця віку все одно не відсидимось.

- Дай мені ще трохи часу і розберусь. Тільки не треба нових проблем додавати, добре?

- Не гарчи на мене! Щодо роботи - добре, з цим можу зачекати, - взагалі всерйоз про це і не думала. - Та гроші за фото сама повезу.

Сказала вже коли у двір завертали, то загальмував так, аж торпеду ледь по інерції не цьомнула.

- І не думай! Тебе ні на хвилину саму полишати не можна, а ти в саме пекло лізеш! Не буде того!

- А що, кинеш саму і без мене поїдеш?

- І не сумнівайся навіть! Як треба буде – то і прив’яжу!

Ото вже розмова! Де та лагідність поділась, блакитними очима самі блискавки летять. І на словах «прив’яжу» підвис трохи, може замріявся, дурко моє любе. Вже не злилася, та роль дограла, максимум драми в собі відшукавши. Мирилися пристрасно, доводячи одне одному хто тут головний. Зійшлись під ранок на нічиїй.

- Яра, сніданок на столі, виходь.

Сьогодні вранці так заспала, що пропустила момент де він подівся. Хотіла б із ним за покупками поїхати, та як завжди потиху сам з’їздив. Щоб не дай Боже знову в меланхолію не впав, підбадьорила сваркою, та лиш трохи – нерви і свої і його берегти треба, попереду ще багато цікавого. Поки вівсянку їли, обговорили наші справи і поміж тим до Тимура дістались.

- От кажемо так на нього, а справжнього імені то не відаємо. Як все про себе вигадав, то і ім’я чуже мав собі взяти, - задумливо промовив Назар.

- І таке може бути. Щоправда, відгукувався одразу, не було враження ніби чужим іменем називала.

- Може для того таке і обрав – не найрозповсюдженіший варіант, тому і звикнути простіше.

- Теж резонно.

Розповіла йому, що з фірми давно звільнився, а Назар сказав, що коли пожежа почалася, наш дзвінок вогнеборцям не першим був – хтось нас на якісь хвилини випередив. Загадок все більшало, а час наближався до зустрічі з шантажистом. Місце обрав – наче за кіношним взірцем. Напіврозвалене старе підприємство ближче до околиць міста.

- Куди не кинь оком – сам бетон напівзгнилий і паркан дірявий, прохідний двір, а не місцина. Та попри це, не розумію нащо там – все ж як на долоні і сховатись нема де. Непомітно підійти теж не вийде. Хіба що на місці скаже до дрона сумку причепити, та малий стільки не потягне, а той що потягне – коштовна іграшка, мало хто з цивільних таку зараз має. Дивно все це. Я б скоріше просив у крипту перекинути.