Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Коррін нахилилася над телефонною книгою. Чоловік непомітно став за її спиною, перетворивши червоний шнур на зашморг. Та раптовий дзвінок у двері його зупинив.

Коррін відірвалася від книги і раптом у дзеркалі побачила відображення Шермана. Його руки застигли у неї над головою, червоний зашморг майже торкався волосся.

Жінка миттю все зрозуміла, відскочила вбік і кинулася до дверей.

— Я відчиню, — їй вдалося вибігти з кімнати. Кілька разів смикнула вхідні двері, але ті не піддавалися. Нарешті вона помітила, що засув зачинений, тому сіпнула його і рвучко відчинила двері.

На сходах стояла висока, темноволоса дівчина у мокрому плащі.

— Місіс Інгліш?

Коррін кивнула. Вона не могла мовити й слова і так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

— Я — Лоїс Маршал, секретарка містера Інгліша, — пояснила Лоїс. — Можна увійти?

— О, так! — зойкнула Коррін. — Прошу, заходьте.

Лоїс пильно глянула на неї, проходячи у хол.

— Щось сталося? Ви чимось налякані?

— Налякана? — хрипло спитала жінка. — Та я тремчу під жаху! Там чоловік...

Шерман вийшов із вітальні, тримаючи у руці пістолет. Він наставив його на Лоїс і всміхнувся.

— Міс Маршал... — тихо сказав він. — Неочікувано. Та хай там як, дуже приємно бачити вас у нашій веселій компанії.

Коррін затулила обличчя руками.

— Він... він хотів задушити мене, — пробелькотіла вона і впала, знепритовнівши.

З

Інгліш розвів руками.

— Отже, мене підставили. Що скажете?

Крейл дістав хустинку і протер спітніле обличчя.

— Це погано, Ніку, — сказав він твердим, важким голосом.

— Ну ти й бовкнув, — Ліон зручно вмостився у кріслі. — Кажеш — це погано? Чоловіче, та це, чорт забирай, жахливо, це фініш.

Нік перебив його:

— Ти б помовчав, Еде. Я ж просив очей не зводити з того покидька. Попереджав — він щось утне.

— Заспокойся, — мовив Ліон. — Ми стежили за ним. Двоє професіоналів не випускали цього негідника з поля зору від обіду. Мої люди перекрили обидва виходи з будинку, і я щопівгодини підходив до квартири Шермана. Він був удома, бо говорило радіо і світло було увімкнене.

— А Джулію і Гарі хто застрелив? Привид?

— Ти впевнений, що вона не помилилася?

— Впевнений. Це точно був Шерман.

— Із будинку він не виходив.

— Він і зараз там? — запитав Крейд.

— Повинен бути. Я залишив Варта і Горвіла спостерігати за входами, пояснив Ліон.

Інгліш підійшов до телефону і набрав номер Шермана.

— Ніхто не відповідає.

— Це ще нічого не означає, — сказав Ліон.

— Ми мусимо поїхати у відділок і все розповісти комісарові, — мовив Крейл.

Нік саркастично посміхнувся.

— Він буде у захваті. А Різ узагалі кинеться танцювати. І мер разом із ним. Хто мені повірить?

— Нік має рацію, — докинув Ліон. — Здаватися не можна.

— Але іншого виходу нема! — жорстко вигукнув адвокат і повернувся до Інгліша. — Ти ж розумієш це, правда? Це — твоя єдина можливість вибратися з пастки.

Інгліш похитав головою.

— Тільки-но я потраплю в їхні лапи, як вони мене роздеруть. Там забагато ворогів.

— Неправда! — вибухнув Крейл. — Якщо ти втечеш, то вже точно підпишеш собі смертний вирок. Дозволь мені з’ясувати все, Ніку. Слово честі, я витягну тебе, а твоя справа увійде у підручники з правознавства.

— Йому це додасть гордості, коли сідатиме на електричний стілець, — зіронізував Ліон. — Тримайся від цього подалі, Крейле. Усі ви, юристи, думаєте тільки про докази та суд. Спочатку ми повоюємо, а якщо не справимося, то матимеш змогу показати себе у суді.

— Так і зробимо, — погодився Інгліш.

— Але хіба ти не розумієш, Ніку: якщо зараз утечеш, як я потім зможу тебе захищати?! — вигукнув Крейл, гепнувши кулаком об стіл.

— Забагато слів, чоловіче, — саркастично констатував Ліон. — Навіть у такій ситуації ти будуєш речення так, ніби виступаєш перед присяжними.

— Закрийся! — закричав Крейл, його товсте обличчя почервоніло від люті. — Я говорю так, як треба. Ніку, друже, послухай мене. Ходімо разом до відділку, і я розповім їм усе, як було. Це — єдиний вихід.

— Ні, — крутнув головою Інгліш. — Я спробую добратися до Шермана і, дідько б його узяв, витрясу з нього зізнання.

— Оце діло! — схвально вигукнув Ед. — Я шукаю, а ти трясеш.

Крейл мало не рвав на собі волосся.

— Не слухай цього божевільного хлопця, Ніку. Слухай мене. Чорт! Я — найкращий юрист у країні й кажу тобі: ти не можеш утікати. Думаєш, я б дозволив тобі здатись, якби бачив інший вихід?

Інгліш усміхнувся.

— Заспокойся, Семе. Ти забув, із чим я зіткнувся. Повторюю: у мене забагато ворогів. Різ тільки й чекає, аби мене знищити, а ти хочеш, щоб я сам дав йому таку можливість. Після мого ув’язнення окружний прокурор звалить Б’юмонта. Цього не можна допустити. У суді тобі нема рівних, але ти не бачиш усієї картини. Вони будуть боротися не тільки в суді. Єдина можливість вирватися з пастки — знайти Шермана. Ми повинні змусити його зізнатись. Іншого виходу нема.

Адвокат хотів щось сказати, але стримався. Він сидів, збліднувши, і гарячково оглядав кімнату.

— Я прекрасно знаю, з чим ти зіткнувся, — продовжив Крейл, — і повторюю: ти повинен здатися. Залиши боротьбу мені. Інакше — тобі кінець. Ну знайдеш ти Шермана, змусиш його зізнатись, а що далі? Він відмовиться від усіх свідчень, щойно потрапить під захист поліції. Ти мусиш здатись і розповісти усю історію. Ми будемо дотримуватися такої лінії захисту, що тебе підставили. Я доб’юся, щоб присяжні тобі повірили.

— Не сумніваюся, — мовив Інгліш. — Але вибач, Семе, я відмовлюся від цього. Ми з Едом спробуємо знайти Шермана.

Якийсь час Крейл вивчально дивився на Інгліша, тоді хитнув округлими плечима й піднявся.

— Як хочеш, але пам’ятай: я тебе попереджав. Коли настане час розгляду в суді, зроблю, звичайно, все, що зможу, але ти зв’язуєш мені руки.

— Дай мені свою хустинку, я витру сльози, — насмішкувато схлипнув Ед.

— Я попереджав тебе, — продовжив Крейл, ігноруючи слова Ліона. Він узяв капелюх і пальто. — Ти знаєш, де мене знайти, Ніку. Щасти тобі.

Інгліш піднявся і потиснув йому руку.

— Заспокойся, Семе. Я