Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Хто це? — запитала жінка, вдивляючись у темряву.

— Ти так скоро мене забула, Коррін? — запитав тихо.

Шерман відчув, як жінка напружилась і потягнулася рукою до клямки. Він підпер двері ногою, аби не дати Коррін їх зачинити.

— Чого ти хочеш? — похмуро запитала та.

Він вивчально дивився на неї.

— Ти мені не зателефонувала, а я так чекав... Можна зайти?

— Не хочу, щоби ти заходив, — Коррін спробувала зачинити двері. — Я взагалі не бажаю тебе бачити.

Шерман штовхнув її у хол.

— Я змок, — вкрадливо мовив він. — Ти бачила Інгліша?

Жінка відвернулася, невпевнено пішла до вітальні та схилилася до вогню, щоб узяти склянку бренді. На столі стояла напівпорожня пляшка.

Шерман зняв мокрий плащ і капелюх, кинув їх на підлогу й тихенько зачинив двері. Усміхаючись, чоловік рушив за нею.

— Ти не відповіла на запитання. То що, бачила Інгліша?

— Бачила, — вигукнула жінка знервовано і впала на диван, розхлюпавши зі склянки трохи бренді.

— Не чую радості у голосі, — протягнув Роджер. — Наша ідея не спрацювала?

— Твоя ідея, — поправила Коррін. — Твоя дурна ідея. Ніку було наплювати.

Шерман підійшов до секретера, налив собі бренді й повернувся до вогню. Вдихнувши запах напою, він задоволено схилив голову.

— Непогано. Рой купував?

Коррін люто дивилася на непроханого гостя.

— Хто тобі дозволив?! — вигукнула войовниче. — Хто ти такий, аби приходити сюди і пити моє бренді?

Він голосно засміявся.

— Не сміши мене, Коррін. Невже ти забула про події ранку?

Її обличчя потемніло.

— Викинь це з голови. Я не знаю, що зі мною сталося. Не хочу тебе бачити і слухати твої дурні ідеї.

— Ідея була прекрасною, — Шерман зробив ковток і поставив склянку. — Розкажи мені, що там сталося.

— Пішов ти!.. Це було жахливо! — емоційно вигукнула Коррін і розплакалася. — Я б хотіла взагалі цього не робити. Вони... всі вони насміхалися з мене.

— Хто насміхався? — перепитав чоловік, насторожившись.

— Не знаю... Вони. Мені ніхто не повірив. Він був такий, чорт забирай, спокійний, а я така п’яна.

— Хто «вони»?

— Люди у барі, ти що — тупий?! — пронизливо закричала Коррін. — А про кого, думаєш, я тобі розповідаю? Один із них назвав мене п’яною вуличною дівкою.

— То ти сказала Інглішу чи ні? — запитав Шерман, дивлячись на неї.

— Звичайно, що сказала! Він узагалі ніяк не відреагував. Мовив, що це не його справа і, тим більше, не моя, — втираючи сльози, говорила Коррін. — Інгліш попросив якогось бовдура з клубу відвезти мене додому. Отак спрацювала твоя дурна ідея.

Шерман задоволено кивнув. Він дізнався те, що йому було потрібно: свідків скандалу Коррін виявилося достатньо. Допивши бренді, Роджер протер тонкі губи хустинкою.

— Тобі, напевно, буде цікаво дізнатися, — повільно проказав він, — що після того, як тебе відвезли додому, Інгліш поїхав до Вінса. Він застав Джулію та Вінса саме так, як ти йому розповіла. Інгліш застрелив хлопця, а потім і Джулію. Поліція вже на місці злочину, й Інгліш, напевно, заарештований за вбивство.

Коррін витріщилася на нього. Її кругле лялькове обличчя витягнулось, а великі голубі очі розширилися.

— Він їх застрелив? — прохрипіла вона.

— Жодних сумнівів, — Шерман дістав упаковку жувальної гумки і почав зривати обгортку. — Як тобі моя ідея тепер? Усе ще дурна?

— Ти маєш на увазі, що він їх убив? — Коррін підвищила голос.

— Так, він їх убив.

— Не вірю!

— Прочитаєш завтра у газетах.

— А ти звідки знаєш? Що, був там?

— Проходив повз, — всміхнувся Шерман. — І дещо помітив.

— Я не хотіла, щоб їх повбивали! — Коррін втупилась у свої ноги. — Я... я хотіла лише дошкулити йому.

— Тобі вдалося, — сказав Шерман. — Навіть більше, ти знищила його. Можливо, Інгліша посадять на електричний стілець.

— Але я не хотіла знищувати його! — заголосила Коррін. — Він був добрим до мене. Він... він сказав, що ми — одна сім’я.

— Як зворушливо! — насмішкувато кинув Шерман. — Одна сім’я, і тут же вкрав твої двадцять тисяч.

Жінка витріщилася на нього і стиснула кулаки.

— Я не вірю, що Рой узагалі мав такі гроші! Не треба було тебе слухати. То ти у всьому винен. Це ти хотів знищити його і просто використав мене.

— Як ти раптом порозумнішала... — всміхнувся Шерман. — Навіть якщо й так, то що ти зробиш?

— Піду до поліції! — випалила Коррін. — Розкажу їм усе, і, можливо, вони навіть відпустять його.

— Ну й дурепа, хто ж тобі повірить, — відповів Роджер, ритмічно рухаючи щелепами. — Коррін, тепер ти вже нічого не вдієш.

— А от побачимо! — сердито вигукнула жінка. — Я поговорю з лейтенантом Моріллі. Він підкаже мені, що робити.

Шерман стенув плечима.

— Звичайно, я не буду тебе відмовляти, можеш робити усе, що заманеться. Але я 6, на твоєму місці, тримався від цього подалі.

— Як ти це уявляєш?! — вигукнула Коррін. — Мене ж викличуть як свідка. Ставитимуть різні запитання, і не думай, що я тебе покриватиму. Розповім чесно, хто це все придумав.

Чоловік кивнув, ніби чекав саме цих слів. Тримаючи руки у кишенях, почав задумливо бродити кімнатою, немовби шукаючи за чимось.

— Іншого я й не чекав, — сказав сам до себе, зупинившись біля вікна. Його зацікавив червоний шовковий шнур, яким штора була прив’язана до гачка. — Який красивий шнур! Уже кілька тижнів не можу знайти саме такий. Ти не повіриш, але я обійшов усі крамниці, — перевіривши шнур на міцність, Шерман зняв його з гачка та підійшов до лампи, аби краще роздивитися. — Не пам’ятаєш, де його купувала?

— Не заговорюй мені зуби! — відрізала Коррін. — Це ти у всьому винен. Зараз я зателефоную лейтенантові Моріллі.

— Я не заговорюю зубів, — м’яко мовив Шерман. Шнур ворушився у його пальцях, наче червона змія. — Лише хочу дізнатися, де ти купила такий красивий шнур...

— Не пам’ятаю, — сказала жінка і взяла телефонну книгу. — Будь ласка, зачепи його на місце. Не чіпай брудними руками моїх речей.

— Шкода, — очі Шермана раптом стали