Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

— Добре, — відповіла місіс Голл, застеляючи стіл скатертиною. — Якщо це вас задовольняє, то...

Він сів у крісло, обернувшись до неї піднятим коміром.

До вечора він працював, замкнувшись у кімнаті, і, за свідченням місіс Голл, майже в цілковитій тиші. Тільки один раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт пляшки, кинутої на підлогу. Потім почулися швидкі кроки кімнатою. Непокоячись, місіс Голл підійшла до дверей і прислухалась, але постукати не наважилась.

— Не виходить! — вигукнув її пожилець, ніби у нестямі. — Не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Дурень! Це може забрати все життя... Але терпіння! Терпіння! Дурень і брехун!

У буфетній почулись чиїсь важкі кроки, і місіс Голл довелося відійти від дверей. Коли вона повернулась, у кімнаті було тихо, тільки поскрипувало крісло незнайомця та іноді чувся дзенькіт пляшок. Все скінчилося. Гість працював.

Принісши йому чай, місіс Голл побачила під дзеркалом побите скло й жовтувату пляму. Вона звернула на це увагу незнайомця.

— Внесіть до мого рахунку! — скричав той. — І, прошу, заради Бога, не заважайте мені. Коли помітите щось, вносьте до рахунку.

І він знову почав щось нотувати у зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — сказав Фіренсайд таємничим голосом.

Надвечір вони з Тедді Генфрі сиділи у пивничці.

— Що? — спитав Тедді.

— Про того чоловіка, якого вкусив мій собака. Уявляєте, він чорний. Принаймні чорні його ноги. Я побачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Там мала б бути рожева шкіра, правда? Але нічого подібного. Там сама чорнота. Він чорний, як мій капелюх, це я вам кажу я.

— Справді? — здивувався Тедді. — Буває ж таке... А от же ж ніс у нього рожевий!

— Це правда, — погодився Фіренсайд. — Але я бачив іще дещо. Я думаю, що він рябий, от що я вам скажу, Тедді. Він плямистий, десь чорний, десь білий... Впереміш. Я чув про таке. А в коней воно буває часто, це всі знають.

Розділ IV

Розмова містера Каса з незнайомцем

Я розповів доволі повно про прибуття незнайомця в Айпінґ, щоб було зрозуміло, яке враження той справив. А про подальше його перебування в містечку до дня клубного свята досить розповісти стисло — за винятком двох незвичайних випадків.

Дивний гість постійно мав з місіс Голл певні сутички, які стосувалися порушень встановленого нею ладу, але внесення до рахунку пожильця додаткових витрат легко залагоджували непорозуміння. Та потім грошей почало не вистачати.

Голл не любив незнайомця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Переважно його неприязнь виявлялася в тому, що він намагався уникати зустрічей з ним.

— Почекай, — казала йому місіс Голл, — улітку сюди почнуть приїздити художники, тоді й побачимо. Він, звичайно, з примхами, але ж рахунки сплачує акуратно.

Незнайомець не ходив до церкви і не робив жодної різниці між неділями та буднями, навіть у вбранні. Працював він не постійно, то був зайнятий цілий день зранку, а то прокидався пізно, годинами ходив кімнатою, дратувався, палив або спав у кріслі перед каміном. Стосунків він ні з ким не мав, і настрій його змінювався дуже часто. Здебільшого він скидався зацькованим, але під час раптового нападу гніву лаявся, ламав усе, що потрапляло в руки, розмовляв сам із собою напівголоса, і місіс Голл, хоч як підслуховувала, не могла розібрати жодного слова.

Він рідко виходив, хіба що поночі, закутаний у своє пальто й хустку, причому обирав для прогулянки безлюдні стежки або порослі деревами чи закриті насипами місцини. Його обличчя в окулярах та бинтах лякало поодиноких робітників, що поверталися з додому, а Тедді Генфрі якось мало не вмер з переляку, йдучи з «Червоного камзола», і побачивши схожу на череп голову незнайомця — на неї саме блиснуло світло з розчинених дверей, а капелюха таємничий гість саме тримав у руці. Дітям, які бачили його ввечері, ввижалися привиди. Він не любив дітей, а вони не любили його.

Така примітна людина, звичайно, стала постійною темою для розмов у маленькому містечку. Щодо його фаху висувалися різні думки. Розважлива місіс Голл пояснювала, що її гість — дослідник-експериментатор, а на питання про те, що це значить, вона повільно і зверхньо казала, що освіченим людям це відомо, а потім додавала, що він займається дослідженнями. Вона розповідала, що її гість пережив нещасний випадок і не хоче, щоб люди бачили його спотворені обличчя та руки.

Але дедалі частіше подейкували, що таємничий незнайомець — злочинець, який, закутуючись, намагається не втрапити до поліції і таким чином уникнути правосуддя. Першим цю думку висловив Тедді Генфрі. Проте жодного значного злочину останнім часом не сталося, і завдяки вчителеві-практиканту містеру Гавлду вигадали інше: незнайомець ввижався перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухівку. Містер Гавлд вирішив вжити всіх заходів, щоб викрити анархіста. Ці заходи полягали переважно в тому, що вчитель при зустрічі з незнайомцем дуже пильно вдивлявся в його обличчя або розпитував про нього тих людей, які ніколи його не бачили. Однак викрити незнайомця йому так і не вдалося.

Думка містера Фіренсайда полягала в тому, що незнайомець рябий або щось таке. А Сайлас Дарджен запевняв, що незнайомця можна було б показувати на ярмарку і таким чином розбагатіти, і це міг би робити навіть сам незнайомець; Дарджен навіть порівнював його з людиною, що закопала свій талант у землю.

Існувала і ще одна теорія — що незнайомець трохи не сповна розуму.

Були серед мешканців містечка і ті, хто дотримувався компромісних поглядів. У графстві Сассекс люди не забобонні, і думка про надприродність незнайомця, висловлена на початку квітня, після відомих подій, мала успіх лише серед жінок.

Незнайомця в Айпінґу недолюблювали. Мешканці містечка не розуміли його дратівливої вдачі, яка, проте, властива людям розумової праці. Нікому не подобалися його нестримна жестикуляція, звичка гуляти в темряві й несподівано вигулькувати з-за рогу вулиці, вперте небажання ближче знайомитися з усіма цікавими, любов до сутінків, звичка зачиняти двері, опускати штори, не запалювати свічки та лампи.

Коли таємничий незнайомець ішов містечком, перед ним розступалися, а за спиною кепкували з нього, підіймаючи й собі коміри та спускаючи криси капелюхів та йдучи за ним, як ходив і він сам, нервово. Тоді дуже популярною була пісня «Людина-привид». Міс Сетчел проспівала її на якомусь благодійному концерті в школі (збір пішов