Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

день лютого, на початку відлиги, цей дивний чоловік з’явився невідь-звідки в містечку Айпінґ. Наступного дня прибув багаж... і він був дуже примітний. Було кілька валіз, дійсно потрібних будь-якій звичайній людині, але крім цього там були великі коробки з книжками, товстими книжками, друкованими чи написаними від руки незрозумілим почерком, а ще було багато ящиків, коробок, футлярів, а в них було щось запаковане в солому, і Голл, з цікавістю смикаючи солому, вирішив, що це скляні пляшки. Незнайомець, закутаний у капелюх, пальто і рукавички, нетерпляче чекав на багаж і навіть не глянув на собаку візника Фіренсайда, який обнюхував Голлові ноги.

— Вносьте ящики швидше, — сказав він. — Я й так чекав досить довго.

І він спустився вниз, до візка, наче хотів теж взяти один із ящиків.

Але тільки-но собака Фіренсайда вгледів його, він загарчав і, коли незнайомець спустився по східцях, кинувся просто на його руку.

— Випорю! — закричав Голл, застрибавши, бо він боявся собак, а Фіренсайд закричав: «Лежати!» і схопив батіг.

Вони бачили, як зуби собаки сковзнули по руці, почули удар, побачили, як собака стрибає вбік, а потім вчеплюється в незнайомця, і почули тріск розірваних штанів. Потім тонкий батіг Фіренсайда досяг собаки, і той, скиглячи, з жахом, відступив. Це все тривало близько півхвилини. Ніхто не говорив, усі кричали. Незнайомець швидко глянув на розірвану рукавичку і на ногу, зробив рух, ніби хотів нахилитися, та повернувся і стрімко кинувся вгору по сходах. Вони чули, як він стрімголов ішов по коридору і вгору сходами до своєї кімнати.

— Ах ти! — сказав Фіренсайд з батогом у руці, а собака дивився на нього. — Йди сюди, — сказав Фіренсайд, — я тобі...

Голл стояв роззявивши рота.

— Він його вкусив, — сказав Голл. — Я краще піду подивлюся.

І він побіг слідом за незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Голл.

— Його вкусив Фіренсайдів собака, — сказав він, — треба подивитися.

Він пішов просто нагору. Двері до кімнати незнайомця були прочинені, він відчинив її і ввійшов без церемоній, природно співчуваючи пожильцеві.

Голл помітив, що у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку. Потім його боляче вдарило в груди, кинуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все сталося так швидко, що Голл не мав часу роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Голл стояв на майданчику і дивувався з того, що сталося.

За кілька хвилин він приєднався до гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який докладно розповідав про те, що трапилося; була місіс Голл, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамниці навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав зауваження. Були ще жінки та діти, і всі казали те, що зазвичай кажуть у таких випадках: «Хай би він мене спробував укусити». — «Ніхто не має права тримати таких собак». — «За що він його вкусив?» Містер Голл дивився зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здавалося неймовірним те, що сталося нагорі. Тим більше його словникового запасу було замало, щоб висловити свої враження.

— Він не хоче допомоги, каже він, — сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.

— Він повинен був припекти рану відразу, — сказав Гакстер, — особливо якщо почалося запалення.

— Я б застрелила цього собаку, — сказала якась леді.

Раптом пес знову загарчав.

— Ходімо, — гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. — Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.

Штани і рукавички він змінив.

— Усе гаразд, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода.

— Нічого, — сказав незнайомець. — Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.

І він тихо вилаявся — так запевняв містер Голл.

Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях — скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.

Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.

Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.

— Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, — сказав він роздратовано.

— Здається, я стукала...

— Може, й стукали. Проте, коли я працюю — а мої дослідження надзвичайно важливі, — найменша перешкода... скрипіння дверей... Я прошу вас...

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.

— Справді, — промовив незнайомець.

— Але солома, сер... Насмілюся сказати...

— Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.

І він пробурмотів іще кілька слів, місіс Голл здалося, що він вилаявся.

Місіс Голл дуже хвилював його дивний вигляд: він здавався войовничим і запальним, коли тримав у руках пляшку і пробірку. Та місіс Голл, жінка рішуча, все ж таки насмілилася сказати:

— Тоді, сер, скільки, на вашу думку...

— Шилінг...