Джордж Орвелл - У злиднях Парижа і Лондона

Біля церкви вже чекали близько сотні людей — брудні типи, що злетілися звідусіль на безкоштовний чай, як шуліки на мертвого буйвола. Невдовзі двері відчинилися й священик з якимись дівчатами повели нас у горішню галерею. Це була церква євангелістів, похмура й підкреслено потворна, з текстами про кров і полум'я на стінах і славословом з тисячею двісті п'ятдесят одним гімном. Читаючи деякі з гімнів, я зробив висновок, що ця книжка могла б правити за антологію поганої поезії. Після чаю мала початися служба, й парафіяни сиділи внизу у нефах церкви. Це був робочий день, тож їх було лише кілька дюжин, переважно жилаві літні жінки, що нагадували курячі тушки. Ми розташувалися на сидіннях галереї й отримали свій чай — по фунтовій банці з-під варення з чаєм і по шість скибок хліба з маргарином кожному. Щойно допили чай, дюжина волоцюг, які сиділи біля дверей, дременули геть, щоб не лишатися на службу, інші залишилися, але не стільки з вдячності, скільки від браку мужності.

Орган видав кілька підготовчих звуків, і почалася служба. Тієї ж миті, неначе за сигналом, волоцюги почали поводитися вкрай нахабно. Важко було повірити, що таке могло відбуватися в церкві. По всій галереї люди, розвалившись на стільцях, сміялися, теревенили, перехилялися через поручні й кидали у парафіян хлібними кульками. Мені ледь не силоміць довелося стримувати свого сусіда, щоб він не запалював цигарки. Волоцюги ставилися до служби, як до комедійної вистави. Служба й справді була досить сміховинна — з тих, де раптово кричать «Алілуя!» і виголошують нескінченні імпровізовані молитви, — але поведінка волоцюг переходила всякі межі. Серед парафіян був старий чолов'яга — Брат Бутл чи щось таке, — якого часто запрошували прочитати молитву, й коли він підводився, волоцюги починали тупати ногами, як у театрі. Вони розповідали, що на попередній службі той читав імпровізовану молитву двадцять п'ять хвилин, аж доки його не зупинив священик. Одного разу, коли Брат Бутл підвівся, хтось із волоцюг вигукнув: «Ставлю один до двох, що цей раз не поб'є й семи хвилин!» — так гучно, що це мала чути вся церква. Зрештою нас стало чути дужче, ніж священика. Кілька разів хтось з парафіян обурено намагався нас зацитькати, але марно. Ми були налаштовані глузувати зі служби, й ніхто не міг нас зупинити.

Це була дика, досить огидна сцена. Внизу сиділа купка простих людей з добрими намірами, що, як могли, намагалися молитися, а над ними розташувалася сотня людей, яких вони нагодували і які навмисне робили молитву неможливою. Глузуючи з них, з галереї шкірилося коло брудних, зарослих облич. Що могли вдіяти кілька жінок і літніх чоловіків проти сотні вороже налаштованих волоцюг? Вони боялися нас, а ми відверто над ними знущалися. Це була помста за приниження від того, що вони нас нагодували.

Священик, однак, був сміливою людиною. Він упевнено й розмірено відчитав проповідь про Ісуса й спромігся майже цілковито проігнорувати хихотіння й теревені нагорі. Але зрештою, коли йому, мабуть, урвався терпець, він гучно оголосив:

— В останні хвилини своєї проповіді я звертаюся до грішників, яким немає порятунку!

Сказавши це, він перевів погляд на галерею й продовжував дивитися туди наступні п'ять хвилин, щоб не було жодних сумнівів, хто буде врятований, а кому порятунку немає. Але хіба нас це обходило! Навіть у той час, коли священик погрожував нам геєною вогненною, ми скручували цигарки, а після останнього «амінь» з криками затарабанили вниз сходами, багато хто домовлявся повернутися за безкоштовним чаєм наступного тижня.

Мене зацікавив цей випадок. Це так відрізнялося від звичної поведінки волоцюг — принижено колінкувата, дякуючи за милостиню. Звісно, відповідь полягала в тому, що ми чисельно переважали парафіян і не боялися їх. Той, хто приймає благодійність, майже завжди ненавидить своїх благодійників — це незмінна риса людської природи, — і якщо відчуватиме підтримку п'ятдесяти чи сотні інших, то продемонструє цю ненависть.

Увечері, після безкоштовного чаю, Падді несподівано заробив ще вісімнадцять пенсів «кресанням». Цих грошей вистачало рівно на одну ночівлю, тож ми відклали їх і залишалися голодними до дев'ятої наступного вечора. Тупак, який міг би нас підгодувати, весь день не повертався. Тротуари були мокрими, тож ми пішли до Еліфент-енд-Касл[227], де в нього була точка під накриттям. На щастя, у мене досі лишалося трохи тютюну, тож день видався не найгірший.

О пів на дев'яту Падді повів мене на набережну, де раз на тиждень священик роздавав харчові талони. Під мостом Черін-Крос чекали п'ятдесят людей, віддзеркалюючись у брижах калюж. Серед них були по-справжньому відразливі типи — постійні мешканці набережної, куди стікаються навіть гірші покидьки, ніж у цвяхи. Один з них, пам'ятаю, був одягнений у підперезане мотузкою пальто без ґудзиків, пару зношених штанів і черевики, з яких виглядали його голі пальці. Він був бородатим, як факір, і примудрився заляпати свої груди й плечі якимось жахливим чорним брудом, за консистенцією подібним на китовий жир. При цьому було видно, що від якоїсь лиховісної хвороби його обличчя під брудом і щетиною сніжно-біле, як папір. Говорив він досить добре, як службовець чи старший продавець.

Нарешті прийшов священик, і чоловіки вишикувалися в чергу в тому порядку, в якому прибули. Священик був приємний на вигляд, повнуватий, моложавий і дивовижно схожий на Шарлі, мого паризького приятеля. Сором'язливий, розгублений, він нічого не говорив, окрім короткого привітання. Він просто квапливо пройшовся вздовж шеренги людей, видаючи кожному по талону й не чекаючи на подяку. Як результат, волоцюги справді були йому вдячні, й усі погоджувалися, що цей священик — до біса добрий чолов'яга. Хтось (гадаю, священик теж мав це почути) вигукнув: «Так, цей ніколи не стане єпископом!» — що, звісно, задумувалося як щирий комплімент.

Талони коштували по шість пенсів за штуку і призначалися для їдальні неподалік. Діставшись туди, ми з'ясували, що власник ошукує волоцюг, які не можуть піти деінде, й за талон дає їжі лише на чотири пенси. Ми з Падді об'єднали свої талони й отримали порцію, яка у пересічній кав'ярні коштувала б сім чи щонайбільше вісім пенсів. Священик роздавав талонів більше, ніж на фунт, тож власник відверто ошукував волоцюг десь на сім чи й більше шилінгів на тиждень. Такі знущання є звичною частиною життя безпритульних, і так триватиме доти, доки їм замість грошей будуть видавати харчові талони.

Ми з Падді повернулися до нічліжки, все ще голодні, повешталися кухнею, заміняючи їжу теплом від вогню. О пів на