Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Ну що ж,— нарешті сказав Данило.— Викрали — то й викрали. Шкода, що не можете допомогти, втім, дякую.

— Я проведу вас,— сказав Оздемір.

Вони знову опинилися в темному коридорі ратуші.

— До речі, якщо вам буде потрібна допомога у виданні книжки або в пошуках матеріалів...— почав був «отець» Леобурга, аж раптом зблід і приголомшено втупився у вікно. Данило обернувся.

На склі виднівся дивний напис чимось червоним, схожим на губну помаду, незнайомою Данилові мовою: «Ümit, senin için geleceğim. Leyla»[25]. Судячи з того, як стрепенувся й квапливо став підштовхувати його до ліфта Оздемір, він чудово зрозумів сенс послання.

— Що це?

— Гадки не маю,— пробурмотів турок.— Чийсь безглуздий жарт. Накажу негайно прибрати. На все добре, Едварде.

Він буквально силоміць запхнув Данила до ліфта, і Міхай поспіхом опустив важіль.

Уже з вулиці Данило побачив, як хтось швидко стирає ганчіркою напис із шибки. Що це було? Хто міг залишити послання в будівлі, що добре охороняється, в самому центрі міста? Та ще й написати це... губною помадою? Якась відчайдушна прихильниця на ім’я Лейла? Але тоді чому Оздемір так злякався? Шкода, що текст іншою мовою. Данилові чомусь згадалася перша зустріч з Оздеміром і дивний червоний рубець навколо його зап’ястка. Сьогодні, до речі, рукава його сорочки були незвично довгі, а манжети щільно охоплювали руки. Данило гмикнув, надів циліндра й поплентався до Михайлівської площі.

Отже, архіву нема. Вся ця розмова в кабінеті викликала вельми дивне відчуття, яке не полишало його на зворотному шляху додому. Юміт явно напружився, щойно Данило заговорив про архів. Та й Шанталь, схоже, шокувало його звичайнісіньке прохання. Отже, цілком нормальне прагнення одного з членів родини покопирсатися в їхньому минулому спричинило справжню паніку. Чому? Данило потер підборіддя. Схоже, в історії Яблонських було чимало темних моментів. Але який стосунок до таємниць їхньої родини має член Верховної Ради? Що такого може бути в архіві, про що Едвардові Яблонському знати не слід? Данило хитнув головою. В нього досі замало інформації. Для початку необхідно бодай з’ясувати, кому міг знадобитися архів. І що в ньому взагалі є.

Повернувшись додому, Данило відмовився від обіду, піднявся у свою кімнату й завалився на ліжко. Ввечері, коли Юліана зі своїми нащадками поїде до модистки, а Тео піде вештатися по шинках, потрібно буде проскочити в кабінет Фелікса й поцупити з його колекції один з револьверів. Уся ця метушня з дивними цидулками й нічний напад усерйоз стурбували Данила, і не можна було не погодитися зі Свенсоном — безпека наразі найважливіша. Тепер, за відсутності Агнеси, хлопець став уникати зайвих розмов і контактів з мешканцями будинку. В голові товклися тисячі питань, але шукати відповіді на них йому, вочевидь, доведеться самотужки. Нема кому довіряти. Данило важко зітхнув і подивився у вікно, а потім обернувся праворуч і здригнувся з несподіванки.

Біля ліжка, вібруючи й виблискуючи, коливалася вже знайома йому напівпрозора пляма.

Леобург відпускав його додому.

Але навіщо? І що все це мало означати?

Навіть запах тут був зовсім інакший. Данило обережно розплющив очі, роззирнувся й радісно всміхнувся. Дядькове ліжко, череватий котел у кутку, Федині навушники на підлозі.

Він удома!

В коридорі почулися знайомі швидкі кроки.

— Я зараз повернуся, чого ти панікуєш? Віднесу ящик і повернуся!

Після переходу Данило ніби скам’янів, тому навіть не зміг поворухнутися, коли Федя відчинив двері ногою і застиг на порозі, ледве утримуючи в руках масивну дерев’яну скриню.

— Фокус-покус,— усміхнувся Данило й розвів руки в боки.— Зачекалися?

Вираз обличчя його друга в ту секунду неможливо було описати. Федя витягнув шию і дивився на нього не кліпаючи, наче на привида. Данилові на мить здалося, що скриня от-от упаде на підлогу й розчавить йому ногу. Федя кілька разів кліпнув, ніби не вірячи власним очам, а потім пошепки запитав:

— Даньку... Це ти? Чи...

— Ну я, хто же ще?

Федя обережно поставив свій дерев’яний скарб на підлогу й підійшов ближче, здивовано роздивляючись сорочку з пишними рукавами, коричневий жилет і штани з кількома ременями на поясі.

— Карлсон повернувся!

Вони обійнялися, й Федя поплескав друга по спині й плечах, ніби досі сумнівався, що все це — не гра уяви. Данилові було важко говорити від вихору почуттів: він уже змирився з тим, що ніколи не покине Леобург, і навіть перестав сподіватися на зустріч з другом. Тільки за хвилину він зумів опанувати себе й вимовив перше, що спало на думку:

— Ніс у нормі?

Федя криво посміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— Ну... наче на місці,— він на секунду звів очі до носа.— А що?

— Та нічого, не звертай уваги,— Данило похитав головою й усміхнувся.— Навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити!

— Навіть не уявляєш, наскільки це взаємно! — з почуттям відповів Федя й додав: — Більше жодних «кролячих нір», так?

Данило з сумом зітхнув. Те, що він збирався сказати, мало спричинити тайфун обурення, але нічого не поробиш. Позаду тремтіла в повітрі пляма порталу й, оскільки вона не зникла одразу після переходу, то залишиться відкритою ще на якийсь час.

— Здається, я ненадовго.

Федя витріщив очі й різко скинув пасмо з чола, радісна усмішка одразу щезла з його обличчя.

— Це прикол такий, да?

— Ні, серйозно. Я не можу тут залишитися... Дядька я поки що не знайшов, Агнеса за ґратами...

— Так, стоп,— Федя підніс руку.— Те, що не знайшов дядька — погано, але яка ще в біса Агнеса?

— Це та дівчина, яку я бачив тоді. Ну, Джекі, тільки в гарній сукні й не зелена! Її двійник.

Федині очі округлилися від подиву, й він сторожко, наче розмовляв з божевільним, промовив:

— І до чого тут вона?

— Все просто,— Данило схрестив руки на грудях і насупився.— Схоже, я єдиний, хто думає, що вона ні в чому не винна.

Федя роздратовано закотив очі й почав міряти кроками кімнату.

— Не винна? Знову ця твоя манія зі всесвітньою справедливістю?

— Федю, я не можу кинути її напризволяще.

— Даню! — зі злістю крикнув друг.— Ти повернувся — і слава Богу! Забий ти на цю віртуальну сімейку — без тебе розберуться!

— А якщо не розберуться? — в тон відповів Данило.— Їм на неї начхати! Посадили — от і добре, не винувата — ну