Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

Одбріхуватися вмієш! Мерщій роби мені діло, а то треба обійти кватирантів, таких, що грошей не платять, то, може, кого й витурити доведеться.

– Добре! – відказав наймит, – я зараз.

І, скинувши на плече мітлу, пішов до роботи в другий кінець двору.

– Усі ви – зараз! Тільки гроші вмієте брати! – пробубонів йому навздогін хазяїн.

Марина стояла, прищулившись у сінях, боячись визирнути. Так це й до неї прийдуть, бо й вона вже другий місяць хазяїнові грошей не давала… А що як вижене? – промайнуло у неї в голові.

«Хоч би пробігти як-небудь, щоб не побачив!» – подумала вона і визирнула в двір.

Хазяїна вже там не було. Марина швиденько перебігла через двір і опинилася на вулиці.

II

Надворі йшов дощ, хоч і невеликий – мов крізь сито сіяв. Але все небо облягло сірими хмарами і віщувало його надовго. На небі ані смужки ясної – скрізь простяглася сіра запона і ні в одному місці не розгорталася. Було холодно, і туман закривав мало не все, що можна бачити, тільки передні будинки ледве визначалися серед його хвиль. Усе велике місто здавалося безкраїм болотом.

Марина дужче загорнулась у свій платок і пішла, обминаючи невеличкі калюжки, боячись замочити свої ноги в драних черевиках. Вона не дивилася навкруги, не хотіла бачити цих величезних будинків – вони мов гнітили її, холодом од їх віяло на неї, бо вона зросла серед сільських привітних, хоч і вбогих, хаток, серед зелених лук, веселих садків та таємних лісів. Вона йшла скоро, поспішаючись. Насамперед хотіла вона піти до своєї хазяйки, що в неї робила, та попрохати, чи не візьме вона її знову. Вона жила не близько, і поки Марина дійшла туди, то тремтіла з холоду і ноги в неї були мокрі.

Увійшовши в хату, Марина зупинилася біля порогу. Хазяйка була тут. Марині було ніяково, і вона не сподівалася добра, бо вже знала, що інша є замісто неї. Дівчина промовила несміливо:

– Добридень!

– Здорова! – відказала хазяйка, висока й худа, неласкава з погляду. – А чого тобі?

– Я знову до вас… чи не взяли б до себе?.. – несміливо питала Марина.

– Оттак, голубко! На твоє місце в мене вже є. Хіба ж мені можна ждати? У мене робота не стоїть.

Марина мовчала.

– А твоя мати одужала? – спиталася хазяйка.

– Вмерли… – ледве прошепотіла дівчина.

– Вмерла? Ну, погано тобі.

Марина ще трохи постояла. Бачивши, що вона не йде, хазяйка додала:

– Хоч і не проси! Не прожену ж я другу через тебе!

Дівчина тихо повернулася до дверей.

Мабуть, горе дуже виразно глянуло з її обличчя, бо хазяйці стало жалко її, і вона промовила:

– Слухай! Он пані Луцькій, тій, що, знаєш, – на Коцарській вулиці живе, треба дівчини. Спитай піди!

Марина подякувала. Вона знала ту пані Луцьку, бо ця господиня посилала до неї Марину разів зо два.

Знову трусячися з холоду, вона побігла аж на той край міста, на Коцарську вулицю. Добре втомившися, знайшла вона чималий будинок з великим рундуком. Марина підійшла до його. Двері блищали від політури та від мідяних почищених ручок. Дівчині стало страшно.

«Чого я прийшла сюди? Хіба ж мене тут хто знає? Проженуть та й годі! А може, й ні? Ох, якби-то, господи!»

Дівчина зітхнула і зважилася подзвонити. Потягла за дзвоник, підождала, нічого не чути. Вона вдруге дужче смикнула. Іще хвилину підождала, – ніхто не відчиня.

«Я погано дзвоню», – дівчина подумала і смикнула з усієї сили. Дзвоник гучно дзенькнув за дверима, так гучно, що аж ізлякав її. Їй відразу схотілося втекти, але ж вона зупинилася і почула ходу за дверима.

«Боже, поможи!» – подумала вона, чуючи, що їй уже не стає духу.

Двері відчинилися. Старий лакей, заспаний, кудлатий, визирнув ізвідтіля. Мабуть, куняв, у передпокої сидячи, і оце тільки дзвоник збудив його.

– А чого тобі? – запитався він неласкаво.

– Пані Луцька дома? – ледве промовила Марина.

– А тобі нащо? – попитав лакей.

– Мені діло до їх є…

– Діло? – Лакей глянув на неї згорда раз і двічі і тоді сказав: – Кажи, яке діло: я доложу.

– Я хотіла б сама…

– Самій не можна! – сердито відказав лакей. – Скажи, я доложу, тоді, може, й звелять покликати.

– Я чула, що тут наймички треба…

– Ну?

– Так я… прийшла попитати… може б, мене найняли…

– Еге! Он що! – погордливо промовив лакей, знов усю її оглядаючи. – Ну, таких вас багато! Не треба нам наймичок, а хоч і треба, дак і без тебе обійдеться.

І, не слухаючи більше, він грюкнув дверима перед дівчиною.

Марина ще постояла трохи, тихо зійшла з рундука і тихо, без ніякої мети, пішла вулицею.

«Так і далі буде… – думала вона. – Так!.. Ой, мамо! Нащо ви покинули мене?»

Сльози бризнули в неї з очей і полилися цівкою[230]. Не втирала й не спиняла їх, бо не мала сили. Стомлена, змучена, вона ще держалась, не падала досі, а тепер одразу мов погнулася під великою вагою від тяжкого лиха і плакала, гірко плакала всіма наболілими грудьми.

«Ой, мамо! Нащо ви покинули мене!»

Ламала свої худі рученята до болю і не чула, як болить, бо серце боліло дужче. Еге, воно так боліло, бідне серденятко в молоденької дівчини, зоставшися саме, саме на всьому світі – без помочі, без розваги…

Чи довго так тяглося? Вона не знала. Очутилась аж тоді, як чийсь товстий голос гримнув біля неї:

– А ця чого тут стоїть?

Глянула й побачила біля себе високого здорового чоловіка – мабуть, двірника абощо. Спершу не зрозуміла, де це вона і що з нею. Але чоловік удруге крикнув:

– Ну, якого ж чорта тут стоїш?

Тоді вже побачила, що стоїть біля чиїхсь воріт.

Марина мовчки пішла далі, а навздогінці почула:

– Усяка волоцюга тут тягається – так і дивись! Ну, народ!

Вона почула, що обличчя в неї мов огнем зайнялося. Що ж вона зробила, за що її так зневажають? І її, по-дитячому чистій, душі хотілося скрикнути:

– Ні, не лайте мене: я ж роботи шукала…

Але вона не скрикнула, тільки сльози до горла підкотилися ще дужче, і дівчина кинулася бігти вулицею.

Зупинившися й вгледівшись згодом, Марина побачила, що була недалечко від своєї квартири.

Змучена, стомлена, вся трусячися з холоду, вернулася додому. Зранку не їла й крихти, але їй і не хотілося їсти. Поскидала з себе одежу, роззулась і впала на ліжко. Невимовна нудьга, нудьга з страшної самотності обняла її, і вона, стиснувши руки та зціпивши зуби, наче скам’яніла над однією, сто разів передуманою, думкою:

«Сама, зовсім сама!..»

У неї тепер